Любов

Служіння розпочалося нагадуванням про Іллю на Хориві (3 Царств 19), де Бог запитав: "Що ти тут робиш?" Проповідник закликав кожного перевірити справжню мотивацію приходу в дім Божий - не щоб поспілкуватися чи послухати спів, а щоб зустрітися з самим Ісусом, який обіцяв бути там, де двоє чи троє зберуться в Його ім'я. Він пригадав, як у 1979 році, у свої 23 роки, до віри його привабило одне-єдине ім'я - Ісус Христос, - і нагадав, що правильний мотив змінює і наш спів, і молитву, і ціле життя. Головна проповідь провела нас книгою Йова під темою "Де заховане твоє щастя?". Йов був невинний, богобоязливий і дуже багатий, та все ж рано вставав молитися за дітей і залишався вірним "по всі дні". Коли сатана за один день забрав у нього маєток і дітей, Йов поклонився: "Бог дав, і Бог узяв - нехай буде благословенне ім'я Господнє". Не знаючи про невидиму суперечку на небі, він перетерпів, чесно сперечався з Богом, покаявся, коли Господь промовив із бурі, і був відновлений удвічі. Яків ставить Йова за приклад Господнього милосердя. Гість, пастор із Рівненщини, засвідчив про служіння під час війни - як церква різала й відправляла дрова, продукти й одяг на схід і південь і відвідувала вдів загиблих з Євангелією. Від жінки, що намастила Ісуса ("вона зробила, що могла"), до притчі про вірного раба він закликав трудитися сьогодні, поки триває день спасіння, і не зупинятися ні через критику, ні через страх.

Проповідь побудована на Євангелії від Марка 12:29-31, де Ісус називає найбільшу заповідь: люби Господа Бога свого всім серцем, усією душею, усім розумом і всією силою, а ближнього - як самого себе. Головний наголос проповідник ставить на одному слові - усім. Недостатньо любити Бога лише серцем, бо Він сотворив нас із серцем, душею, розумом і силою і прагне кожної частини нашого єства. Далі по черзі розглядаються всі чотири виміри. Серце - це осердя наших почуттів, бажань і намірів: чи справді Бог стоїть у тому центрі, чи наша віра лише формальна? Душа - це саме наше життя, яке має тужити за Богом, як олень прагне до водних потоків. Розум треба оновлювати Божим словом, скидаючи твердині - думки та погляди світу, що не відповідають Писанню. А сила - це справжнє зусилля: щире служіння виснажує, і якщо воно нам нічого не коштує, можливо, ми служимо не на повну. На прикладі притчі про таланти проповідник застерігає від лінощів і від хибної думки, ніби робити менше - то духовніше. Бог хоче, щоб ми сповна використовували все, що Він дав, і віддавали Йому найкраще, а не залишки. А оскільки своїми силами любити Бога так цілісно неможливо - людина просто згорить, - він закликає церкву до смирення, покаяння й прохання про Божу благодать.

Брат Назар поділився свідченням про дар, який Бог дав кожному, але який часто роками просто припадає пилом. Він зріс у віруючій сім'ї, проте довго не мав живого спілкування з Богом, бо знаходив сотні причин, аби не проводити час із Ним. У послуху він продав великий дім мрії й під час ковіду переїхав у крихітну хату, і саме тоді Бог почав посилати йому сни про в'язнів, які читають книгу для учнівства. Попри безліч зачинених дверей, з того сну виросло справжнє тюремне служіння: ув'язнені віддавали серця Христу, самі починали вивчати Слово, а книгу зрештою схвалили на планшеті кожного в'язня. Коли одні двері зачинилися і його не допустили, Бог відчинив інші - у колонії для підлітків. Брат Микола з України відкрив послання Якова: усякий добрий дар сходить від Отця світла, а чисте й непорочне благочестя - це піклуватися про сиріт і вдів та берегти себе неоскверненим від світу. У світі, що лежить у злі й охоплений війною, саме милосердя показує людям, що Бог справді є і що Він про них дбає. Він розповів про 12-річного хлопчика, який збирає й продає гриби, щоб купити хліба, і про втомлену бабусю, що сама виховує чотирьох осиротілих онуків; проста допомога відкрила цій родині очі на Христа, і нині вони ходять до церкви. З Луки 7, де Ісус воскрешає сина наїнської вдови та де Іван Хреститель ставить своє запитання, звучить заклик не чекати порятунку від земних царів, а звертати погляд до Ісуса, який зцілює, воскрешає і благовістить убогим. Будьмо святі й сміливі, як лев, і нехай наш дар і наше милосердя несуть світло Христа в найтемніші місця - у в'язниці, до самотніх і до зранених війною родин.

Богослужіння розпочалося хвалою та молитвою, а далі двоє запрошених проповідників ділилися Словом. За молитвою апостола Павла з Послання до ефесян (3 розділ) перша звістка кликала вірних укорінитися й утвердитися в Божій любові. Схиляючи коліна перед Творцем у смиренні, ми бачимо, як наші проблеми меншають перед Його величчю; Він зміцнює не зовнішню людину, що в'яне, а внутрішню, яка оновлюється день у день. Віра росте лише тоді, коли ми чуємо й споживаємо Боже слово, пускаючи коріння глибоко, наче міцне дерево. Писання відкриває незмірну широту, довжину, глибину й висоту Божої любові - терплячої до невірного Ізраїля через Осію, милостивої до Ніневії через Йону, ніжної, як батько, що біжить назустріч синові. Ця любов жертовна, безумовна й досконала, і ніщо не може відлучити нас від неї. Друга звістка закликала твердо стояти в Божій правді й обіцяла, що ми отримаємо набагато більше, ніж просимо. Як Йов, що переніс утрату й несправедливі звинувачення, але сповістив, що Викупитель його живий, так і ті, хто не нарікає й далі довіряє, бувають відновлені й благословенні понад уяву - силою, надією і вічним Царством, яке Бог приготував для тих, хто Його любить.

Різдвяного ранку церква зібралася, щоб святкувати народження Ісуса, і служіння почалося зі слів ангела до пастухів із Луки 2: "Не лякайтесь, бо я благовіщу вам радість велику... бо сьогодні народився вам Спаситель, Христос Господь." Проповідник нагадав, що Христос народився особисто для тебе і для всіх людей - щоб спасти від гріха, дарувати милість і надію. Головна думка порівняла Різдво із загорнутим подарунком. Навіть найдорожчий дар нічого не змінює, поки лежить закритий; радість приходить лише тоді, коли його відкривають і приймають. Бог Отець дав нам подарунок, який не є річчю, традицією чи релігією, а Своїм Сином Ісусом Христом (Івана 3:16). Але дар можна відкинути - "До свого Він прийшов, та свої Його не прийняли" (Івана 1:11) - і найбільша трагедія Різдва в тому, що Спаситель прийшов, а дехто й досі зачиняє перед Ним двері. На прикладі багатія, що послав посланця від хати до хати з документом, який прощав борги, давав новий початок і спадщину, проповідник показав: дар треба прийняти особисто. Один відмовив через гордість, другий - бо був надто зайнятий, а бідний чоловік, який навіть нічого не зрозумів, просто сказав: "Якщо це дар, то я приймаю", - і отримав нове життя. Для одних Різдво лишається тільки історією, а для тих, хто його відкриває, стає спасінням, життям і багатством неба.

Молитовне служіння середи розпочалося з 12-го розділу Дій, де Петро сидить закутий у в'язниці, а церква цілу ніч ревно молиться за нього. Ангол будить його, проводить повз сторожу, і залізна брама сама відчиняється. Проповідник нагадує, що ворог заганяє нас у темні, ніби безвихідні місця, та коли народ Божий молиться, увесь його задум перевертається, і Господь творить чудеса в наших сім'ях, домах і церкві. Далі гість-проповідник звернувся до родоводу Ісуса в першому розділі Матвія та до оповіді про Його народження. Згадавши Раав, чиє одне правильне рішення довіритися Богові Авраама врятувало весь її дім, він дивувався, як Бог користується недосконалими, негідними посудинами й дарує незаслужену благодать. Обітниця, що Йому наречуть ім'я Ісус, бо Він спасе людей Своїх від їхніх гріхів, і що Він буде Еммануїл, з нами Бог (Ісаї 7:14), сягає й нас; перед Різдвом церква закликана кликати загиблих, щоб дім наповнився спасенними. Завершальне слово зосередилося на Колосян 3:12 - заклик зодягнутися в милосердя, доброту, покору, лагідність і довготерпіння, а понад усе - в любов, що все сполучає. Як щоранку ми вибираємо одяг у шафі, так маємо скинути старого чоловіка й одягнути нового. Ці чесноти не приходять самі собою: Дух Святий зодягає нас, коли ми впокорюємося перед Христом.

Вечір почався з остороги з Послання до євреїв 4: почуте слово не приносить користі, доки не розчинене вірою. Як у притчі про сіяча, багато хто приймає слово, але губить його через труднощі, оману багатства чи життєву суєту. Прозвучав заклик бути доброю землею, що в терпінні приносить плід, і будувати на Христі золотом та дорогоцінним камінням, а не деревом і соломою. Друге слово, на основі Галатів 5:13 і заклику взяти свій хрест та йти за Христом, нагадало, що ми звільнені не для того, щоб догоджати собі, а щоб смиренно служити одне одному в любові. Свідчення про родину, яка розчарувалася в Богові, а тоді повернулася до віри через тихе свідчення одного брата, показало, як випробування зміцнюють віру і як вогонь Духа передається, коли ми ділимося Божими ділами. Головне навчання продовжило цикл про принципи молитви, яких навчав Ісус. Молитва має бути без лицемірства, адже Бог бачить нас наскрізь, мов рентген. Її місце - таємна кімната особистого спілкування з Богом, яке можна знайти за будь-яких обставин. І вона нерозривна з прощенням: хто не прощає інших, тому й Отець не прощає. Над цією непростою істиною церква роздумуватиме цілий тиждень.

Це причасне служіння зібрало церкву, щоб згадати страждання і смерть Ісуса Христа, а ще більше - щоб святкувати перемогу Його воскресіння. Перед хлібом і чашею братів і сестер закликали приготувати серця жертвою хвали (Євреїв 13:15) і просити в Господа очищення. Головне слово прозвучало з Івана 13, де Ісус умиває ноги учням. Коли Петро відмовився, Ісус сказав: "Якщо Я не вмию тебе, не матимеш частки зі Мною". Петро відразу зрозумів, що йдеться про самі його стосунки з Учителем, і відповів: "Тоді вмий не тільки ноги, а й руки, і голову" - тобто "я весь Твій". Проповідник підкреслив, що ці слова пролунали не серед великих обітниць, а в простому служінні - без погроз і торгу, лише як питання, чи триватимуть ці стосунки далі. Звідси заклик до церкви: наскільки ми цінуємо стосунки з Ісусом, особливо тоді, коли Він робить щось незрозуміле, мовчить або коли біль довго не минає? Причастя - це не просто з'їсти хліб і випити вино, а особисте свідчення, що Він для нас дорожчий за все і що ми готові прибрати все, що стає на заваді. Другий служитель додав: кому багато прощено, той багато любить (Луки 7:47) - біля хреста ми бачимо і незаслужену благодать, і власну потребу, щоб Христос і далі обмивав нас для нового життя.

Читаючи з Першого послання Івана 2:12-14, запрошений проповідник показує церкву як одну родину, у якій живуть віруючі різного духовного віку - малі діти, юнаки й батьки - і порівнює їх із пальцями однієї долоні. Усі ми приходимо однаково: через покаяння, коли гріхи прощені заради імені Ісуса, і назавжди залишаємося Божими дітьми лише з Його милості. Перші кроки наповнені радістю першої любові, коли все - Бог, церква, брати й сестри - здається прекрасним, а нова людина повністю спирається на Отця й живиться молоком Слова. Та небезпечно застрягти тут, шукаючи Бога лише заради благословень. З часом Господь ставить кожного перед його власним Голіафом: те, що допомагало в дитинстві, уже не діє, і саме в цій боротьбі юнаки навчаються перемагати лукавого, бо Слово перебуває в них. Спираючись на притчу про блудного сина, на Малахії 4:6 та Перше Івана 3, проповідь закликає церкву зростати до зрілості й любити одне одного попри відмінності - терпляче, прощаючи й підтримуючи, бо всі ми діти одного Отця, Якого колись побачимо віч-на-віч.

Це служіння Вечері Господньої побудоване навколо одного запитання, яке Ісус тричі поставив Петрові біля моря: "Чи любиш ти Мене?" (Івана 21). Проповідник нагадує, що це запитання звернене не лише до Петра, а до кожного з нас особисто - постав туди власне ім'я. За столом Господнім ми згадуємо любов Христа, ціну, яку Він заплатив, і надію, яку Він дарує, і відповідаємо Йому щирим серцем. Слово веде нас до дому Марії, Марти й Лазаря (Івана 12), де Ісус любив бувати. Кожен з них виявив свою любов по-своєму: Марта служила, Лазар просто був поруч, а Марія вилила дорогоцінне миро. Так само й ми любимо Ісуса, Який тепер на небі - служачи Його людям, перебуваючи з Ним і прославляючи Його. Таке служіння народжується не з бажання заслужити нагороду, а із серця, переповненого вдячністю за все, що Він зробив. Через притчу про двох боржників (Луки 7) більше любить той, кому більше прощено - і це наша історія, бо нам прощено багато. Прийнявши хліб і чашу, церква чує заклик із Першого Петра 3:11: не розслаблятися, мов бігун на фініші, а й далі ухилятися від зла, робити добро та прагнути миру в новому тижні.

Служіння почалося з нагадування, що проповідь - це не просто відомості, які машина могла б зібрати зі Святого Письма. Справжнє слово стає ремою, живим словом, яке Дух Святий вкладає в серце й по-особливому торкається кожного. Громада молилася, щоб промовляв Дух, а не людська мудрість чи здібності. Озираючись назад, як Самуїл, що поставив камінь Авен-Езер, проповідник закликав кожного визнати: "Аж досі допоміг нам Господь". На основі Луки 16:1-2, притчі про управителя, від якого зажадали звіту, прозвучала одна істина: усе, що ми маємо - служіння, фінанси, здоров'я і час - не наше, а Боже, і колись доведеться дати звіт, як ми цим розпорядилися. Багато людей просто вбивають час, не думаючи, що день звіту наближається. Спираючись на Повторення Закону 15, Даниїла 6, Івана 15 та безплідну смоковницю з Луки 13, проповідник застеріг: життя без плоду під загрозою бути зрубаним. Бог попускає, щоб дехто мав нестачу, аби випробувати, чи відкриють руку ті, хто має здоров'я, час і достаток. Насамкінець він розповів історію з України про сім'ю, у якої не було навіть картоплі, і про власне рішення діяти, а не виправдовуватися.

Проповідь починається зі служіння Івана Хрестителя в Матвія 3, щоб показати, навіщо Христос прийшов викупити людей від їхніх гріхів, і чому це викуплення можливе лише через щире покаяння, а не порожні релігійні слова. Як ті фарисеї, яких Іван назвав поріддям єхидни, вимовити вибачення може будь-хто, та справжнє прощення стоїть на чесному визнанні провини й відверненні від гріха. Покаяння, за словами проповідника, починається з того, щоб побачити й визнати власну неправоту. Оскільки кожен гріх проти людини є водночас гріхом проти Бога, ми можемо просити "прости нам, як і ми прощаємо" лише тоді, коли Бог справді для нас дорогий. Устами Єремії Господь просить майже нічого - тільки визнай провину свою - і Він Сам її загладить. Далі проповідь говорить про те, як ми ставимося одне до одного. Коли хтось скривдив тебе, Писання радить найперше пильнувати себе: не бити у відповідь і не лишати людину гинути в її гріху, почуваючись чистішим за неї. З любов'ю скажи правду, щоб придбати брата, прощай щоразу, коли він кається, а якщо ні - відпусти його перед Богом і молися за його покаяння, замість вимагати суду.

Богослужіння почалося з відвертого нагадування: пісні, які ми співаємо, мають збігатися з тим, як ми насправді живемо. Коли ми проголошуємо "живу лише для Тебе" та "Йому за все слава", Бог може почати випробовувати, чи справді ми так думаємо, посилаючи труднощі, щоб побачити, чи встоїть наша хвала. Звідси проповідник перейшов до серця звістки: любов є основою всього в християнському житті. Спираючись на 1 Коринтян 13, 1 Івана 4:16 та відповідь Ісуса в Матвія 22, він показав, що любити Бога всім серцем, душею і розумом - це найбільша заповідь, на якій тримається все інше. Віруючий уникає гріха не стільки тому, що ненавидить гріх, скільки тому, що любить Бога: що більше ми любимо Його, то менше місця й часу лишається на щось інше. Коли любов до Бога холоне, ворогові легко знову спрямувати нашу увагу на гріх. Любов також змінює послух і служіння. Сім років важкої праці видалися Якову кількома днями, бо він любив Рахіль, і так само любов перетворює обов'язок на радість. Ісус тричі запитав Петра "чи любиш Мене?", перш ніж сказати "паси овець Моїх", бо служити без любові - найгірше, що може бути. Заклик цього дня був простий: проси в Бога більшої любові до Нього, бо коли любов на першому місці, змінюється все.

Служіння повернуло нас до дня П'ятидесятниці (Дії 2), коли учні десять днів однодушно перебували разом у молитві, примирилися одне з одним і сповнилися Духом Святим, що зійшов як раптовий вітер і огненні язики. Проповідник наголосив, що це саме вилиття призначене для кожного серця й нині, і що Церкву, яку Христос обіцяв збудувати, не здолали ворота пекла. Розділені язики вогню вказують на двояку дію Духа: приватну, коли ми молимося іншими мовами й збудовуємо самих себе перед Богом, і прилюдну, коли в зібранні діє дар із витлумаченням, подібно до пророцтва. Інші мови є ознакою того, що Дух справді оселився всередині нас, а не лише довкола, тож ми покликані повсякчас молитися духом і зростати в міру повноти Христа. Друге слово закликало громаду до життя в добрих ділах, бо саме на них ми створені у Христі. Маємо збирати скарб на небі, бути щедрими й служити, доки є час, проте ревність мусить поєднуватися з розсудливістю і випливати з чистого серця. Насамкінець пролунало застереження з послання до Ефеської церкви: не залишай першої любові, бо без любові навіть великі діла нічого не варті.

Брат Ярослав розповідає про служіння Дому милосердя - випікання хліба, годування голодних, проповідь Євангелія на прифронтових територіях, стрижку поранених у лікарнях і поселення врятованих у місіонерські громади. Він пояснює, чому віддає цьому життя: двадцять два роки тому Бог підняв його з алкоголю та наркотиків. Кілька разів він був при смерті, а вмираючи від туберкульозу, почув від Бога: "Не помреш, але будеш зцілений". З Буття 1:26 він навчає, що людину створено за Божим образом, щоб відображати Його любов у щоденному житті. Цитуючи Римлян 14:17, він каже, що Царство Боже - це праведність, мир і радість у Святому Дусі, і Богові ми служимо просто видимим, праведним життям, несучи цей мир іншим. Можна назватися християнином і не відображати Христа, тому він закликає ніколи не мовчати про Бога. Другий проповідник протиставляє Саула й Давида. Саул не послухався, йшов на компроміси, втратив чутливість до Святого Духа, загордився, звинувачував інших і беріг лише свій вигляд перед людьми - тож коли прийшли велетні, не було кому з ними стати. Давид залишився смиренним, каявся на колінах, відмовився від обладунків Саула і вийшов проти Голіафа в ім'я Господа. Заклик ясний: будь як Давид, а не як Саул, щоб люди бачили справжню віру в тому, як ти відображаєш Бога.

Перша проповідь спирається на третій розділ Еклезіаста й починається питанням Соломона: яка користь людині з усієї її праці? З усією своєю мудрістю Соломон побачив, що під сонцем ніщо не вічне - усе минуще. Та Бог усе зробив прекрасним свого часу й вічність поклав у людське серце. Праця добра, але вона не є всім нашим життям: не варто вигорати, ганяючись за досягненнями, схваленням чи багатством, які ніколи по-справжньому не насичують. Відповідь - робити все для Господа. Ісус кличе втомлених: "Прийдіть до Мене всі струджені та обтяжені, і Я заспокою вас" (Мт. 11:28), а Колосян 3:23 закликає трудитися від душі, як для Господа, а не для людей. Коли Бог у центрі наших думок і сердець, навіть звичайна праця в школі чи в офісі набуває вічної ваги. Сестра засвідчила, як, молячись Духом Святим із Флориди, побачила, що Бог діє в серці її сина в Огайо, спонукаючи його читати Слово, адже Біблія є її щоденним "хлібом і питтям". Друга проповідь за Матвієм 25 застерігає від сьогоднішньої егоїстичної культури й кличе вірних наслідувати Ісуса в служінні іншим. Як Йов, що дбав про вбогих, і як подружжя, що заснувало доброчинність для сиріт, ми покликані робити добрі діла, наперед приготовані Богом, - по одному малому вчинку, щоб люди прославляли нашого Небесного Отця.

Напередодні Своєї смерті Ісус устав від вечері і вмив ноги Своїм учням, залишивши приклад смиренного, добровільного служіння (Іван 13). Хоча попереду був хрест, Він піклувався не про Себе, а про тих, хто поруч, і кличе нас підіймати одне одного так, як Сам прийшов підняти нас із наших турбот до спілкування з Отцем. Спираючись на книгу Вихід 12 та 1 Коринтян 5:7, проповідь нагадує про неволю Ізраїля в Єгипті, десять кар і непорочне ягня, чия кров на одвірках відвертала Божий суд від Його народу. Ісус - те ягня без вади (1 Петра 1:18-19); ми викуплені не сріблом чи золотом, а Його дорогоцінною кров'ю. Але цю кров треба прийняти особисто - визнати устами і повірити серцем. Потім церква приймає хліб і чашу, згадуючи зламане тіло Господа і новий завіт у Його крові (1 Коринтян 11). Бо ми їмо від одного хліба, тож належимо Богові й одне одному як Його тіло. Служіння завершується закликом відповісти на таку любов, віддавши Йому все своє життя - не половину, а повністю, як Він освятив Себе за нас (Іван 17:19).

Гість із України спершу ділиться власною історією: як Бог колись відкрив його зімкнені уста для проповіді, коли він добре знав Біблію, але не міг звʼязати й двох слів, і як згодом, у пʼятдесят років, Господь сказав йому писати книги, щоб Його слово й далі діяло вже після того, як проповідник піде. Звідти він переходить до слова апостола Павла з Послання до ефесян: "Живіть у любові". Кожен віруючий уже носить у собі любов Самого Бога, вилиту в серце Духом Святим (Рим. 5:5), та в щоденних реакціях її майже не видно. Причина, пояснює він, у тому, що ми тричастинні - дух, душа й тіло. У народженні згори наш дух народжується немовлям, але оселяється в тілі, уже сформованому роками самолюбних звичок. Тому лінивий лишається лінивим, запальний - різким, розважливий - собі на умі навіть після покаяння. Усі ми народжуємося егоїстами, і це видно і в вимогливому немовляті, і в шлюбі, де двоє шукають кожен свого щастя. Любов Христова дорослішає в нас не від теорії, а через конкретні ситуації: кривдників і боржників, що не повертають боргу. Щоразу, коли ми обираємо простити, покрити й поблагословити замість удару у відповідь, ця любов зростає. Без неї, нагадує проповідник з 13-го розділу Першого послання до коринтян, навіть найбільші дари - ніщо, як будь-яке число, помножене на нуль.

Перша проповідь - про великодушність, про велике серце - на прикладі життя Давида, який являв шляхетність, прощення і щедрість. Він стримався від помсти Навалові, коли його зупинила Авігея, двічі пощадив Саула, що полював на нього, не дав покарати Шимея, який його проклинав, і навіть оплакував загибель ворога та свого бунтівного сина. Бути великодушним - означає відмовитися від помсти, утримати себе від злих емоцій та амбіцій і ставитися до людей так, як Христос на хресті, коли молився: "Отче, прости їм". Хто каже, що перебуває у Христі, той має жити так, як жив Він - удома, на роботі й у церкві. Щедрість Давида вказувала на Христа. Він пригостив усіх, коли вносили ковчег, дав із власних статків на храм і вилив перед Господом воду, яку троє хоробрих принесли, ризикуючи життям. Як Ісус вилився, наче вода, за кожного грішника, так і ми покликані виливати одне на одного любов, милість, доброту і щедрість, роблячи все як для Господа. Друга проповідь запитала: "В що ти вкладаєш?" Земні доми й багатство згорять, а вкладення в Боже Царство ніколи не програє. Як Рахав, що повірила в живого Бога і врятувалася з усією родиною та ввійшла в рід Давида, ми покликані служити дарами, які дав нам Бог. Сидіти спасенним і нічого не робити - це втрата. Завершилося служіння двома сліпими під Єрихоном: кличте до Ісуса з вірою, просіть по Його волі - і Він відповість.

Цю середову відправу напередодні Різдва відкрили звістка ангела пастухам і пророцтво Симеона про те, що Боже спасіння приготоване для всіх народів, навіть для колись далеких. Перше слово закликало не забувати робити добро. На прикладі притчі про милосердного самарянина, послання до Євреїв 13:16 та Галатів 6:10 проповідник нагадав: священник і левит пройшли повз, а самарянин довів справу до кінця, перев'язав рани, заплатив і пообіцяв повернутися. Нас покликано допомагати особисто й саме тепер, а не виправдовуватися зайнятістю. Головне слово мало назву 'Амністія'. За сімсот років до народження Христа Ісая провістив час спасіння, і в назаретській синагозі Ісус розгорнув цей сувій та проголосив, що настало літо Господнє сприятливе (Луки 4, Ісаї 61). Амністія - це повне Боже прощення: Суддя знімає вирок і відпускає винного додому вільним. За законом свободи (Якова 2) ми звільнені, і ця благодать має змінити наші слова й наші вчинки. Та застереження суворе: суд немилосердний чекає того, хто сам не виявив милосердя. Немов слуга, якому простили десять тисяч талантів, а він узявся душити товариша за сто динаріїв (Матвія 18), ми маємо прощати від серця тих, хто скривдив нас особисто. Найкращий різдвяний подарунок, сказав проповідник, - простити щиро, а ще згадати тих, хто й досі ув'язнений у темниці гріха і потребує почути про вільну Божу амністію.

Це служіння причастя побудоване навколо заповіді Ісуса: "Робіть це на спомин про Мене." Проповідник кличе церкву згадати страждання і смерть Христа, нагадуючи, що Бог так полюбив світ, що віддав Свого Єдинородного Сина, аби кожен, хто вірує, мав життя вічне. Христос - наша Пасха: як кров на одвірках у Єгипті змусила ангела смерті оминути дім, так суд, що його ми всі заслужили, оминув нас завдяки Його крові. За Господнім столом ми не лише спостерігаємо за жертвою Христа збоку - ми стаємо учасниками Його тіла й крові. Його кров тече тепер у нас, ми прищеплені до правдивої виноградини, і вже не ми живемо, а Христос живе в нас. Оскільки ми споживаємо один хліб, ми є одне тіло: немає вже ні юдея, ні грека, ні раба, ні вільного - усі ми одне в Христі, покликані прощати, служити й умивати ноги одне одному, як це робив Він. Звучить і застереження: не приймати причастя недостойно і не намагатися пити з двох чаш водночас. Не можна пити чашу Господню і чашу цього світу; викуплені безцінною ціною Його крові, ми відділені й святі. Його ранами ми зцілені - тілом, душею і духом, тож приходьмо з подякою, осуджуючи свої провини й приймаючи Його милість.

Богослужіння розпочалося з 46-го псалма - нагадування, що Бог є нашим сховищем і силою, коли світ навколо хитається. Його Царство непохитне, а ми тут лише подорожні, покликані знайти спокій у Ньому. Перша проповідь за Першим посланням Івана 4 та Ефесян 3 розкрила три кроки - пізнати Божу любов, увірувати в неї та перебувати в ній. Бог полюбив нас іще грішними, тож досконала любов виганяє страх і дає сміливість приходити до Отця відверто, як дитина, що довіряє батькові, а не сахається його руки. Поділившись пережитою того тижня кривдою, проповідник показав, що перебування у Слові допомогло побачити кривдника Божими очима й простити. Як лампочка світить лише підключена до джерела, так і ми відображаємо любов, лише тримаючись близько до Бога, що є любов. Друга проповідь за Повторенням Закону 6 та Матвія 22 наголосила на тому, що ми чуємо. Прийняте слово несе життя або смерть: Єва послухала змія - прийшла смерть, а Марія прийняла Боже слово вірою - народився Спаситель. Боже слово й досі тримає творіння і, як у долині сухих кісток у Єзекіїля, здатне оживити найбезнадійнішу ситуацію. Свідчення про вірянина, засудженого на двадцять п'ять років за віру й підкріпленого Божою присутністю, завершило заклик тримати духовні вуха відкритими.

Проповідник відкриває Перше послання до солунян 4:1, де апостол Павло закликає вірних поводитися так, щоб догоджати Богові, і досягати в цьому дедалі більше. Він розрізняє два види любові: ту, що шукає вдоволення лише для себе, і справжню, жертовну любов, яка радіє, коли може потішити іншого. Через теплі родинні спогади - як діти взимку вирощували цибулю на підвіконні, щоб здивувати маму, і як його власний син зранку старанно готував йому сніданок - він показує, що щира любов думає не про себе, а прагне принести радість тому, кого любить. Так само й ми догоджаємо Богові не з обовязку чи закону, а тому, що Він перший полюбив нас. Далі він веде церкву через приховані, особисті ділянки життя, де Бог кличе нас Йому догоджати. На роботі (Ефесян 6:5-8) ми маємо трудитися як для Господа, а не для людей, чесно виконуючи свою справу навіть тоді, коли за нами не стежить ані начальник, ані камера, бо Боже око бачить більше за будь-яку камеру. У думках (Филипян 4:8) ми покликані роздумувати про те, що правдиве, чисте й гідне, пильнуючи, чим живимо свій розум через соцмережі, адже все прийняте всередину поволі змінює нас. У мові (Ефесян 4:29) жодне гниле слово не повинно сходити з наших уст - говорімо лише те, що збудовує, бо необережне слово може ранити людину на роки. На завершення він нагадує, що ті, кого Бог справді змінив, - це вибраний народ, нове творіння, відділене від світу. Нам уже не личить носити стару мову й звички колишнього життя. Саме там, де нас ніхто не бачить, Бог бачить нас завжди.

На цьому сімейному семінарі запрошений пастор разом із дружиною, прожившись у шлюбі двадцять чотири роки, діляться практичною мудрістю, яка зберегла їхню родину щасливою. Починають вони з основи: автором шлюбу є Бог. Він створив сім'ю і з самого початку її благословив, тож кожен дім має потенціал бути щасливим. Біда лише в тому, що створене Богом працює тільки тоді, коли в ньому залишається Сам Бог, а багато подружь, навіть християнських, руйнуються саме тому, що Господа тихо витіснили з центру. Далі вони ведуть слухачів від однієї щирої поради до іншої. Миріться того ж дня і не давайте сварці тліти до ранку. Викресліть слово розлучення зі свого словника і дивіться на шлюб як на завіт на все життя. Залиште батька й матір і по-справжньому приліпіться до свого чоловіка чи дружини. Навчіться тієї мови любові, якою справді промовляє ваша половинка. Бережіть час разом, не сваріться при дітях і ніколи не дорікайте одне одному минулими невдачами. Вони відверто говорять про дві сфери, що найбільше ранять родини, - гроші та подружню близькість. Живіть по своїх можливостях, бійтеся боргів і тримайте подружнє ложе чистим, без маніпуляцій. А над усе - ставте Бога на перше місце і служіть Його церкві разом, усією сім'єю, бо подружжя, яке будує все життя навколо Господа, набагато здоровіше в усьому іншому.

Богослужіння розпочалося словами з Євангелія від Івана 5:24 - хто слухає слово Ісуса й вірує, має життя вічне і вже перейшов від смерті в життя - та нагадуванням, що віра приходить від слухання. Нас кличуть по-справжньому чути Боже слово, а не пропускати його повз вуха. Церква молилася про захист від урагану, що наближався. Перше слово закликало повернутися до першої любові. Спираючись на найбільшу заповідь (любити Бога всім серцем і ближнього, як самого себе), на 1 Коринтян 13 та слова Христа до ефеської церкви в Об'явленні 2, брат застеріг, що навіть діяльна й працьовита церква може втратити ту щирість, яку мала на початку. Шлях назад - згадати, звідки ми впали, покаятися й повернутися до перших діл через молитву та спілкування з Богом. Головне слово, з притчі про настійливу вдову в Луки 18, закликало не переставати молитися й не занепадати духом. Вдова раз за разом ішла до неправедного судді, бо він був її єдиною надією; так само й ми йдемо до Бога, бо більше нема до кого - лише в Нього слова життя. Віра, яку Христос шукатиме, коли повернеться, - це віра, що молиться далі навіть тоді, коли відповіді довго немає.

Богослужіння починається з Псалма 51, де Давид просить Господа відкрити його уста, щоб прославляти Його. Бог не прагне зовнішньої жертви, а серця зламаного й упокореного, такої молитви, яку приніс митник у Луки 18, коли бив себе в груди й благав про милість. Ми сходимося не щоб справити враження одне на одного, а щоб гострити одне одного, як залізо гострить залізо, і ставати перед Богом у смиренні. Головна проповідь веде нас крізь п'яту главу Дій. Апостолів кидають у в'язницю за проповідь, ангел визволяє їх і велить знову йти й звіщати слово. Усупереч людській логіці вони повертаються туди, де їх схопили, і перед радою сміливо кажуть, що треба слухатися більше Бога, ніж людей. Гамаліїл застерігає, що задуми, побудовані на людях, розпадаються, а Боже діло спинити неможливо. Як Йосип, що шанував Бога в рабстві й у в'язниці й був піднесений на друге місце в царстві, ті, хто ставить Бога на перше місце, приносять плід, що залишається. Друге слово звертається до любові. Ісус сказав багатому юнакові любити ближнього, як самого себе, а потім дав нову заповідь любити одне одного так, як Він полюбив нас, щоб усі впізнали Його учнів. Спасіння є благодать, дар, якого не можна заслужити ділами, як видно з того, що Христос глянув на Петра й відновив його після зречення. Ми покликані любити одне одного без жодних умов.

Християнське життя - це боротьба, і Слово Боже каже, що в наших тілах воюють пожадливості. Нейтральної позиції немає: за течією пливе лише те, що нікому не потрібне, а все інше треба здобувати в борні. Перед нами два зовсім різні роди ворогів - одних Бог велить ненавидіти й умертвляти, а інших велить любити. Найбільша небезпека - це дружній вогонь, коли ми плутаємо одних з іншими. Гріхи, що живуть у нашому тілі - блуд, користолюбство, гнів, наклеп, плітки та брехня - це справжні вороги, які руйнують нас і можуть зачинити перед нами Царство. А люди, навіть ті, хто нас образив, - це вороги, яких Христос велить любити. Якщо ми любимо гріх, що його мали б умертвити, то почнемо ненавидіти брата, якого мали б любити. Воюємо не тілесною зброєю, а Божою силою, полонячи кожну думку в послух Христові. Вимкни плітки й той шум, що живить гнів, молися, постися та все глибше закохуйся в Ісуса. Як Христос сказав: Відійди від мене, сатано, так і ми маємо навчитися відкидати тілесне й ходити у страху Божому.

Проповідник починає з того, що світ повний несправедливості. Навіть у вільних країнах ті, хто стоять на чолі, без Бога дбають передусім про себе. Та ми маємо Ісуса, Який судить справедливо й милостиво. Звідси й головна думка вечора - дайте їм Ісуса. Єдине, що рятує і по-справжньому змінює людину, це Сам Христос, а не релігія. Ісус не схвалював порожніх передань релігійних провідників і докоряв їм за те, що заради звичаїв вони відкидали Боже Слово. Та сама картина повторюється в історії: пробудження за пробудженням (Веслі, Муді, вулиця Азуза, пятидесятницький і харизматичний рух) починалося живим у Дусі, а тоді поступово костеніло в правилах і вмирало, бо церква дивилася на власні форми, а не на Христа. Наші суперечки про стиль прославлення, гімни чи сучасні пісні, барабани, недільну школу - це лише форма, закон без життя. Коли Матір Терезу запитали про таємницю її служіння, вона просто відповіла: я показую їм Христа - і більш нічого. Як при чищенні риби, старе самолюбне 'я' мусить померти першим, перш ніж людину можна по-справжньому навчити. Тож ми даємо людині Ісуса, а решту робить Він Сам. Інший брат додає, що ми любимо тому, що Христос полюбив нас першим, коли ми ще були ворогами, і що Його Слово, солодше за мед і світильник для ноги, є скарбом, через який Бог відкриває Себе.

Спираючись на сповідь Петра з Матвія 16, єпископ Василь проповідує, що церква - це тіло Христове і Божа родина, яку збудував Сам Ісус і придбав найвищою ціною, власною кров'ю (Дії 20:28). Оскільки Христос є її головою і живе в ній, брами пекла її не подолають, і жоден віруючий не може зростати наодинці. Він наводить чотири причини, чому нам потрібна церква: вона утверджує нашу віру через спілкування з Божим народом, бо хто наближається до Бога, той наближається й до церкви; вона звільняє нас від егоїзму, навчаючи милосердя й служіння навіть ворогам; вона несе Євангеліє всьому світові, адже місія триває доти, доки існує церква; і вона вбудовує кожного віруючого, наче живий камінь, у Божий храм. Згадуючи камені єрусалимського храму, які обтісували й складали без стуку молота, він нагадує, що Бог терпляче згладжує наші гострі кути, щоб ми зійшлися докупи. Наприкінці він закликає кожного перевірити свої мотиви і бути готовим до приходу Христа, коли Він забере тих, хто справді з'єднаний із Його тілом.

Служіння починається з подяки за словами з Ісаї 63:7. Громаду закликають згадати, скільки Божої ласки зійшло на кожен дім, і щиро подякувати Богові за Його доброту до церкви, до родин, до дітей, до здоров'я та служіння, а понад усе - за спасіння вічної душі. Далі єпископ Василь Радчук проповідує з Першого послання Івана 1:5-7 про побудову стосунків між людьми та між братами і сестрами в церкві. Він називає три речі, що руйнують ці стосунки. Перша - егоїзм, коли в центрі всього стоїть власне я і людина боронить лише свої інтереси; саме цей корінь штовхає й народи до воєн, а Христос відповів на це словами, що хто хоче бути більшим, нехай стане слугою. Друга - гріх, який не змінює Божої любові до нас, але змінює наше становище перед Богом, розриваючи зв'язок угору з Отцем, а через те й зв'язок з людьми. Третя - незгоди, проти яких молився Христос, благаючи Отця, щоб ми були одно. Ліки на це - дбати про інших так, як чинив Христос, що прийшов не щоб Йому служили, а щоб служити; ходити у світлі, щоб кров Ісуса постійно очищала нас; і безперестанку любити одне одного від щирого серця. Проповідник застерігає: коли другорядне стає головним, життя втрачає рівновагу, тож пізнання Христа має лишатися головною метою, бо в Ньому сховані всі наші благословення.

Богослужіння сповнене подяки й поклоніння, а тоді запрошений пастор Богдан переходить до важкої, але дуже потрібної теми. Наші стосунки з Богом мають два боки: те, що Він робить для нас, і те, чим ми готові пожертвувати заради Нього. Проповідувати про благословення легко, а куди важче говорити про самовіддачу й любов понад усе. Спираючись на Об'явлення 12:11, Матвія 10 і Матвія 22, проповідник чесно запитує, чи справді ми любимо Ісуса більше за батьків, дітей, бізнес, відпочинок і навіть власне життя. Такої любові не вичавити власними силами. Вона народжується лише Божою силою: через щоденне освячення (кому більше прощено, той більше любить) і через сповнення Святим Духом та благодаттю, як Павло міг сказати, що для нього життя - це Христос. Він також закликає жити під кров'ю Ісуса щодня, покроплюючи нею родину, працю і здоров'я, бо це кров любові й перемоги, а не страху. Під час зібрання звучить разюче свідчення про зцілення від раку - нагадування, що живий Бог і досі діє серед свого народу.

Спираючись на притчу Ісуса з Луки 15, проповідник показує, що падіння блудного сина почалося з його ставлення до батькового слова. Йому набридло те, що говорив батько, тож він зажадав свою частину спадку ще за життя батька - ніби той уже помер - і пішов з дому багатим, гарно вдягненим і благословенним. Та далеко від батька благословення поволі вичерпувалися, бо не лишилося джерела, яке б їх оновлювало. Син опустився нижче за свиней, яких пас, аж поки голод не привів його до тями. Тоді він не просто вирішив повернутися - він устав і пройшов увесь шлях додому, крок за кроком. Коли він був ще далеко, батько, що виглядав його щодня, побіг назустріч, обняв і повернув йому синівство. Головна думка така: щоб прийняти благословення Отця, треба не лише повернути назад, а й підійти так близько, щоб Він міг нас обняти. Можна бути в церкві тілом, а серцем блукати десь далеко. Бог кличе додому кожне серце - чи відійшло воно на крок, чи зайшло вже далеко.

Зібрання розпочинається 30-м псалмом, де Давид свідчить, що Бог обернув його плач на радість, зняв жалобу й зодягнув у веселощі. Так само й нині Господь хоче зняти з нас тягар гріха та одягнути в шати праведності, щоб наша душа співала Йому. Головна частина проповіді - притча про доброго самарянина (Луки 10) і два питання законника: що робити, щоб успадкувати життя вічне, і хто мій ближній. Проповідник підкреслює важливу думку: справжній ближній - це той, хто виявив милосердя, а передусім це Сам Ісус, Який не проминув нас у нашій біді. Тому любити Бога й любити людину - це одна нероздільна заповідь, і ми покликані любити всіх, кого любить Господь: невіруючих, залежних, стражденних, чужих, навіть ворогів. На прикладі суду над народами (Матвія 25) та історії про студентів семінарії, які не склали іспит, бо переступили через людей у потребі дорогою на кафедру, проповідник застерігає: віра без діл - це підробка. Христос живе в нас Духом Святим і веде туди, де треба послужити, а справжнє задоволення, як в апостола Павла, - не в речах, а в Самому Христі.

Вечірнє служіння розпочалося словами з Приповістей 28:14 - блаженний той, хто завжди живе у страху Божому, а хто робить серце своє запеклим, той потрапляє в біду. Перша проповідь звернулася до багатого юнака з Євангелія від Марка, який підбіг до Ісуса з питанням, що йому робити, щоб успадкувати вічне життя. Він зберігав заповіді змалку, та Ісус, поглянувши на нього з любов'ю, вказав на те єдине, чого бракувало: відпустити багатство й піти за Ним. Юнак відійшов засмучений, бо земне тягне серце донизу. Проповідник нагадав, що живе Слово Боже проникає до глибин душі, і що Ісус і досі дивиться на кожного з нас так само, як колись на Закхея. Друга проповідь поставила гостре питання: яка твоя сила? Спираючись на Соломонові слова, що хто панує над собою, той ліпший від завойовника міста, на Павлів заклик наслідувати його, як він наслідує Христа, та на плід Духа з Галатів 5, проповідник показав, що справжня духовна сила не в талантах, знаннях чи навіть у служінні. Вона - у ходінні з Богом, як Енох, і здобувається тільки в молитві. Він згадав Джоні Ерексон Таду, яка дякувала Богові не за зцілення, а за близькість із Христом. Зібрання завершилося щирим закликом до молитви - берегти серце від суєти й турбот цього світу, не пропускати служінь і молитися за дітей, молодь, церкву та загублених. У ці останні часи наша єдина сила - це молитва й кров Ісуса Христа.

Дві проповіді цього середового богослужіння ставлять любов у центр християнського життя. Спираючись на відповідь Ісуса про найбільшу заповідь (Матвія 22), перший проповідник нагадує: любов до Бога невіддільна від любові до ближнього, навіть до тих, кого ми звикли не помічати. Через притчу про багача та Лазаря і пісню любові (1 Коринтян 13) він показує, що без любові навіть наші найкращі справи, щедрість і жертовність нічого не варті. Водночас справжня любов ненавидить зло. На прикладі педалі газу й гальма він пояснює: любов веде нас уперед, а свята відраза до гріха береже від біди. Бог ненавидить гріх, але любить грішника, і нас кличе чинити так само. Христос зустрічає нас у найменших - у в'язні, хворому, самотній вдові, тож наша любов перевіряється в буденному житті, а не лише в церкві. Другий проповідник перетворює це на спільне рішення для церкви. Наші дні полічені (Псалом 90:12), час летить, тож варто просити в Бога мудрості, щоб розумно його використати (Ефесян 5; Якова 1), зосередившись на трьох речах: більше любити, більше прощати, більше служити. Він указує на Ісуса, який любив безумовно, прощав із хреста і прийшов не щоб Йому служили, а щоб служити, і закликає тримати це рішення щодня, а не лише на початку року.

У цю неділю причастя, якою завершився 21-денний піст за особисте освячення і за церкву, проповідник нагадує, навіщо ми сходимося до Господнього столу: щоб пам'ятати страждання і смерть Христа та звіщати їх світові, доки Він не прийде знову. Спираючись на Перше послання до коринтян, він показує хліб і чашу як особисту зустріч із Божою любов'ю, а не просто обряд. Любов, каже він, неможливо довести логікою чи математикою - її виявляють вчинками. Він ілюструє це жертовним даром анонімного донора та щоденною турботою власної дружини. Так само й Бог не доводив Своєї любові словами, а явив її, особисто прийшовши в Ісусі Христі, щоб померти за наші гріхи. Зі слів Амоса "Приготуйся до зустрічі з твоїм Богом" він закликає кожного поставити власне ім'я замість Ізраїля. Перед Богом кожен стане сам: ніхто не відповість за дружину чи дітей, і Бог не питатиме, до якої церкви ти ходив. Та престол, до якого ми приступаємо, - це престол благодаті: як Петро, що відрікся й усе ж був відновлений, ми приходимо не своїми зусиллями, а через милість. Наприкінці він кличе вірних щодня змінюватися в образ Христа - менше себе, більше Його - силою Святого Духа і через Слово.

Відштовхуючись від оповіді про розслабленого біля купальні Віфезда (Івана 5) та про ефіопського скопця, що читав Ісаю (Дії 8), проповідник показує: Писання змальовує наш світ як місце справжньої потреби. Ми не завжди здатні дати раду собі самі, і в цьому немає сорому. Обом цим людям був потрібен хтось іззовні, і допомога мала прийти вчасно. Сам Бог обіцяє посилати нам іншу людину, яка порадить, пояснить, помолиться й підтримає. Звідси випливає, що християнське консультування, або душпіклування, - це цілком біблійне служіння. Ціла низка новозавітних заповідей - напоумляйте одне одного, будьте уважні одне до одного, потішайте, носіть тягарі одне одного, виправляйте впалого лагідно - показує, що віруючі не можуть жити так, ніби життя ближнього їх не стосується. Часто допомога починається з простої уважності: подружжя, що сіло окремо, стоптане взуття, людина, яка тихо ламається всередині. Проповідник застерігає й від того, чим душпіклування не є. Це не проповідь, де один говорить, а решта слухає й не може проговорити свій біль. Це й не похапцем кинута порада. Порадник має бачити в кожному цілий внутрішній світ, терпляче слухати, творити атмосферу тепла й ніколи не давати ради, над якою він не молився. Подеколи мовчазне співчуття зі сльозами - як Ісус заплакав біля гробу Лазаря - допомагає більше за необдумані слова.

На початку нового року запрошений молодіжний пастор нагадує церкві просту, але глибоку істину: Отець любить нас, і цю любов Він явив через життя Ісуса. Хто бачив Ісуса, той бачив Отця, бо Христос був живим свідченням Отцевого серця. Проповідник розкриває п'ять рис Ісуса, у яких відбивається ця любов. Ісус завжди був доступним: приймав грішників, дітей, сліпого жебрака й навіть розбійника на хресті. Його любов виправляє й навчає, бо кого Господь любить, того й картає. Його любов бачить цінність там, де інші її не помічають, як у Закхеї та малих дітях. Його любов жертовна: Він віддав славу, сон, час і сили задовго до хреста. І Його любов безумовна. Цю безумовну любов пастор показує на прикладах: грішниця, що обмила ноги Ісуса, поцілунок Юди, зцілене вухо воїна, жінка, схоплена в перелюбі, агонія Гефсиманії та батько, що біжить назустріч блудному синові. Заклик простий: де б ти не був цього року, Отець готовий прийняти тебе й повернути додому.

На першому зібранні нового року служіння розпочалося подякою і читанням 112-го псалма: у Христі Бог зодягнув віруючих у шати праведності, тож навіть у темряві праведним сходить світло. Проповідник нагадав, що праведник не лякається лихої чутки, бо серце його тверде й уповає на Господа, а памʼять про нього живе вічно. З першого розділу Євангелія від Івана він вказав на Христа як на живе Слово, що стало тілом, повне благодаті та правди, і на праведників - Симеона, який у Дусі чекав побачити спасіння Господнє, та Рут, що залишила все, аби Бог Ізраїля став її Богом. Згадавши молитву Мойсея навчитися лічити свої дні, він закликав громаду мудро прожити кожну годину й кожен день нового року, памʼятаючи, що все наше життя записане в книзі Божій і постане перед Ним. Через прості життєві приклади - недбалого працівника, викритого записами на сервері, і дівчинку, що вдосконалювала свій почерк - він підкреслив: лише кров Христа очищає нас, тож робімо діло Господнє старанно й бережімо себе чистими від світу. Гість, брат Олександр, проповідував з 25-го розділу Матвія, де Христос ототожнює Себе з голодним, подорожнім і вʼязнем: що ми зробили найменшим, те зробили Йому. Він зворушливо розповів про дитячий будинок «Перлинка» в Україні під час війни - евакуацію десятків дітей, прихисток для сотень біженців, опіку над сиротами й навіть над старенькими, покинутими у свої вісімдесят - і закликав церкву й далі являти милосердя, як для Господа.

Різдвяна проповідь починається з нагадування: народження Ісуса розділило історію людства на "до" і "після", і Його прихід неодмінно має щось змінити і в нашому житті. За другим розділом Матвія проповідник показує, що з народженням Немовляти все життя Йосипа та Марії перебудувалося навколо Нього - тепер треба було про Нього піклуватися, рятувати Його, слухатися. З теплим гумором про власних дітей він підводить до головної думки: легко прийняти Ісуса як Спасителя, але значно важче дозволити Йому бути Господом і Господарем, який каже, як нам жити. Спираючись на Ісаю 9:6, він зупиняється на імені Князь миру і розкриває три види миру, що його приносить Христос. Перший - мир з Богом: бувши ворогами, ми примирилися з Отцем через смерть Його Сина (Римлян 5). Другий - мир між собою: як різні камені в стіні скріплює розчин, так наші гострі кути згладжує лише любов Христа, у Якому немає ні юдея, ні елліна, ні чоловіка, ні жінки (Галатів 3:28). Третій - мир у самому серці: спираючись на Филип'ян 4 та слова Ісуса про птахів і полічене волосся на голові, він кличе перестати тривожитися, бо Бог, що годує пташок, тим більше подбає про нас. Наприкінці проповідник читає 1 Петра 2 - ми, колишні ніким, стали народом Божим - і благає впустити Христа не як одну поличку у своєму житті, а як саме життя.

У різдвяний день проповідники вітають церкву з радістю народження Ісуса і нагадують просту, але глибоку істину: мало лише знати, що Христос народився. Справжня й тривала радість приходить тоді, коли ми особисто приймаємо Його як Спасителя, а потім ідемо далі - дозволяємо Йому стати Господом нашого життя, навіть коли для цього треба відректися себе і віддати найдорожче. Серцевина всіх звертань - Божа любов. Згадуючи апостола Івана, який пригортався до грудей Ісуса і знав себе глибоко улюбленим, проповідники навчають: найбільше в житті - не бути любленим, а любити самому. Саме така любов відрізняє Христову церкву від світу, а Слово Боже світить нам, викриває гріх і дає силу покаятися. Між проповідями діти співають і декламують різдвяні пісні та Писання, а служіння завершується подяками, оголошеннями і закликом прийняти Христа в серце. Як провістив пророк Ісая і як підтверджує сувій Ісаї 53 з-над Мертвого моря, Ісус прийшов понести наші гріхи й подарувати милість. Завершальний заклик - берегти себе в Божій любові й нести цю любов світові.

На порозі різдвяного сезону служіння почалося з першого розділу Євангелія від Луки, де ще ненароджений Іван радісно стрепенувся в утробі Єлизавети, щойно Марія її привітала. Сповнене Святим Духом дитя одразу впізнало свого Господа ще до народження, і так само з нами, народженими згори: ми відчуваємо доторк Божий і чуємо голос Пастиря, і наш дух радіє ще перше, ніж розум усе збагне. Брати проповідували про характер і любов. Читаючи 1 Коринтян 13, вони нагадали, що дари, знання й навіть віра, здатна гори переставляти, нічого не варті без любові, а наші гріховні риси - нетерпіння, гордість, гнів - відступають, коли ми наближаємося до Бога, бо Бог є любов (1 Івана 4:16). Взірцем для нас є Сам Христос: лагідний і смиренний, той, хто служив людям і прощав, тож дивитися треба на Нього, а не на хиби інших. Головна думка - про дім. Ми вдячні за дім, що нас прихищає, але Бог дав нам і дім духовний - церкву (1 Петра 2:5; Матвія 16:18). Мати церкву поруч і не бажати до неї належати означає лишити свою душу бездомною, назавжди гостем, який ніде не осідає. Помісна церква - це наша родина, наш притулок і місце, де ми вдосконалюємося, тож її треба захищати, наповнювати любов'ю, служити одне одному й дякувати Богові. А в неділю причастя нагадає нам, якою ціною Христос викупив кожного з нас.

Це середове вечірнє служіння готувало церкву до недільної Вечері Господньої - спомину смерті Христа. Провідник закликав кожного випробувати своє серце перед причастям і не звеличуватися, а, бачачи, як дорого Бог оцінив людину, у смиренні шукати Його волі та жити для Його слави. Перша проповідь будувалася навколо Псалма 116 і слів "Люблю я Господа, бо Він почув голос мій". Проповідник згадував хвилини нестерпного стресу, коли людина стоїть на межі життя і смерті, і свідчив, що Бог справді чує того, хто кличе до Нього. Він закликав пам'ятати, за що ми любимо Господа, і розповідати про Його милість іншим. Друга проповідь питала, у чому була сила Даниїла серед найбільшого тиску. Відповідь складалася з трьох частин: Даниїл любив Бога понад усі вигоди, Даниїл вірно молився тричі на день, навіть коли це загрожувало смертю, і Даниїл любив та досліджував Боже Слово. Наприкінці погляд звернули до Нового Єрусалима, де Бог витре кожну сльозу, і до великої нагороди, що чекає всіх, хто любить Господа.

У день 25-річчя церква дякує Господеві за те, що Він довів її аж до цього часу. Громада згадує, як починалася лише з кількох родин переселенців, які прагнули чути Боже слово рідною мовою, і як виросла в живу спільноту з багатьма служіннями, власним домом молитви та людьми, приведеними зі світу. Головна проповідь, узята з Марка 9 та Ефесян 4, говорить: кожен, кого Господь покликав до Своєї Церкви, покликаний служити, а не панувати. Велич належить тому, хто стає слугою всім і смиренним, як дитина, а все тіло зростає лише тоді, коли кожен член додає свою міру любові й праці. З 2 Коринтян 7 проповідник показав, що саме щира любов між віруючими, перевірена сльозами та труднощами, робить церкву по-справжньому сильною. Єпископи та пастори додали свої настанови, коли пасторське служіння передавали з молитвою та благословенням: Бог не несправедливий, щоб забути нашу працю любові (Євр. 6); бійся Бога й виконуй Його заповіді, бо в цьому весь обов'язок людини (Еккл. 12); проповідуй розп'ятого Христа як Божу силу й мудрість (1 Кор. 1); і довір увесь свій шлях Богові, який веде Свій народ і нагороджує вірне служіння (Повт. 8, Матв. 6).

Богослужіння серед тижня почалося з нагадування, що благодать і мир примножуються лише тоді, коли ми пізнаємо Ісуса Христа. Молодий брат розповів, як важка травма під час роботи - диск, що розсік йому руку - стала місцем, де він побачив Божу славу: будівля виявилася медичним закладом, лікарі швидко зашили рану, а рука вціліла, щоб він і далі міг грати й прославляти Господа. Як у Посланні до євреїв: кого Господь любить, того й виховує, і скорбота приносить мирний плід праведності, коли приймаємо її з подякою, а не з нарікання. Запрошений проповідник - колишній пастор, що навернувся з кримінального минулого й був зцілений від тяжкої недуги - звернув серця церкви до розради в стражданні. Серед воєн, пережитої епідемії та страху, який нагнітається навіть по громадах, він відмовився проповідувати, що все скінчилося. Писання обіцяє, що Бог з нами в скорботі, що Він ніколи не покине й не залишить, а вогненне випробування дане, щоб очистити, а не знищити. Ми плутаємо віру із самовпевненістю, застерігав він, як той хлопчик, певний, що сам доїде, доки не злякається й не знайде батькову записку: не бійся, я в сусідньому вагоні. Найбезпечніше місце на землі - під тінню Божих крил. Навіть коли не розуміємо, чому Бог щось допускає, ми можемо довіряти Його доброті, покладати на Нього всякий тягар і підбадьорювати одне одного замість осуду чи відчаю.

Богослужіння відкривається запрошенням Ісуса: Прийдіть до мене всі струджені та обтяжені, і я вас заспокою (Матвія 11:28). Проповідник пояснює, що Господь звільняє нас від справжніх ворогів - того, що краде в нас життя, радість і спілкування з Богом. Та це визволення приходить лише тоді, коли ми перестаємо виправдовувати гріх, який потайки любимо, і приносимо його до Христа, називаючи ворогом, яким він і є. Друге слово малює, як Ізраїль дійшов до Еліму з дванадцятьма джерелами й сімдесятьма пальмами - місцем спочинку серед важкої дороги. Як у Псалмі 90, у безпеці не той, хто лише заходить, а той, хто живе під покровом Всевишнього. Сам Христос є джерелом живої води (Іван 7; Іван 4), а Єремія докоряє народові, що покинув це джерело заради розбитих водойм, які нічого не тримають. Нас кличуть знову й знову приходити та пити, прагнучи Його слова й присутності. Головне вивчення йде вірш за віршем через 1 Петра 4:7-19. Оскільки кінець усьому наблизився, нам треба бути розважними й пильними в молитві, любити одне одного, бо любов покриває безліч гріхів, бути гостинними без нарікання і служити тією силою, яку дає Бог, щоб Він у всьому прославився. Страждання за Христа - не дивина, а блаженство; суд починається від Божого дому, та віруючі стануть перед Христом не на осуд, а по нагороду, бо вже перейшли від смерті в життя.

Богослужіння почалося з прославлення та оголошень - спільні молитви серед тижня й у неділю, заклик до молитви й посту за мир в Україні, відкриття школи проповідників і початок недільної школи. Молода родина винесла свою маленьку донечку для благословення й посвячення, і церква, прочитавши слова Закону, доручила дитину та всю сім'ю в Божі руки. Відштовхуючись від Матвія 5:48, проповідник розкрив тему: Бог кличе віруючих бути досконалими, тобто дозрілими, як досконалий Небесний Отець. Ми - вибраний народ, покликаний звіщати Божі чесноти, а Христос є Лозою, ми ж галузки, через які тече Його життя й народжується плід, бо без Нього ми не можемо нічого. Це зростання відбувається і разом, як церква, яку Бог будує через учителів та пастирів до повного зросту Христового, і особисто, де стежка праведних має підніматися, як вранішнє сонце. Треба поспішати далі за початки, а не зупинятися на хрещенні, відвідуванні зборів чи десятині. Далі він назвав риси, що мають дійти повноти й поєднані любов'ю: терпеливість, владу над язиком, віру, випробувану в труднощах, повну радість, яка тримається на Богові, а не на обставинах, і над усе - досконалу любов, що проганяє страх. Як Девід Вілкерсон, що став перед ножем ватажка банди зі словами 'я тебе люблю'. Як апостол Павло, ми ще не досягли, та прямуємо до нагороди, довіряючи Богові вдосконалити нас на всяке добре діло.

Чи відчував ти колись Божу присутність так близько, що, здавалося, можна простягнути руку й торкнутися Його, а потім дивувався, чому вже в понеділок це відчуття немовби зникає? Проповідник почав саме з цієї туги й звернувся до пророка Йони, який встав, щоб утекти від Господнього обличчя. Справжня причина, чому ми віддаляємося від Бога, не в тому, що Він відходить від нас, а в тому, що непослух відносить нас геть від Нього. Він описав три види непослуху. Є відверта втеча, як у Йони на кораблі. Є відкладений послух, показаний на хлопцеві, який знехтував вказівками батька й годинами марно боровся із застряглою гайкою, що крутилася не в той бік. І є порожні слова без діла, як у другого сина з притчі Ісуса, що сказав іду, але так і не пішов. Кожен із них тихо відчиняє двері ворогові й відводить нас усе далі від Бога. Справжній послух, підсумував він, народжується з любові. Ісус уже довів Свою любов і послух на хресті, тож ми слухаємось не заради нагороди, а тому що любимо Його. Небо - це просто жити в Божій присутності; навіть чоловік, кинутий у крижану яму, назвав це небом, бо там з ним був Бог. Заклик наприкінці був простий: покайся, повернись і щодня залишайся близько до Бога.

Богослужіння зосереджене навколо Вечері Господньої, де церква згадує зламане тіло й пролиту кров Ісуса. Проповідник нагадує, що Христос стоїть у центрі всієї історії - навіть наше літочислення ведеться від Нього - і все починається та триває через Нього. Звідси й головна думка: єдність буває двох видів - єдність із Богом і єдність одне з одним. Справжня єдність із Богом означає прийняти Його природу, бо олія не змішується з водою, доки сама не зміниться. Тому віруючі не можуть бути заодно з неправдою: Писання велить прибрати закваску гордості, відкинути хибне вчення, що роз'єднує людей, і живитися чистим молоком Божого слова, а не чужою духовною поживою. Нас застерігають: дрібний компроміс - це наче цвях, залишений у домі, одна поступка світові дає ворогові опору, здатну зруйнувати все. Єдність між людьми народжується з любові, яку ми спершу отримали від Бога, - тієї самої, про яку Ісус молився у 17-му розділі Івана. Світ опирається тим, хто носить Божу природу, та нас береже Його сила, а не пом'якшення Євангелії. Підходячи до Господнього столу, кожен покликаний випробувати своє серце, примиритися з Богом і ближнім та з вірою прийняти чашу, визнаючи, що кров Агнця не просто покриває гріх, а цілком його змиває.

У День батька проповідник розкриває три ознаки побожного батька за прикладом нашого Небесного Отця. Передусім батько має по-справжньому любити своїх дітей і робити так, щоб вони це відчували, як Ісус перебував у любові Отця і кликав учнів перебувати в ній. По-друге, батько лишає спадщину. Кожен передає наступному поколінню або порожнє, безцільне життя, або живу віру. На прикладах Авраама, Ісаака та Якова і за закликом пророка Йоіла розповідати дітям про діла Божі видно, як благословення тече від батька до дитини, коли дитина приймає його вірою. По-третє, батько будує з дітьми дружбу, найвищий звʼязок довіри й любові, як Христос назвав учнів друзями. Гість-проповідник завершив власним свідченням: заснування церкви, прихисток для біженців війни і старший родич, що поклав душу за друзів своїх, показавши, що щоденна жертва батьків лишає дітям тривкий спадок віри.

На цьому зібранні в середу церква почула дві проповіді, і обидві кликали вірних ближче до Бога. Перша протиставила двох перших царів Ізраїлю - Саула й Давида. Саул прагнув людської слави, а коли згрішив, намагався виправдатися та сховати свій гріх, тож його престол згас разом із ним. Давид же все віддавав на славу Богові, а коли падав, одразу повертався до Господа в покаянні, і саме тому про нього сказано: муж по серцю Божому, з роду якого прийшов Ісус. На прикладі боксера, який програє лише тоді, коли вже не може піднятися, проповідник нагадав, що праведник сім разів упаде, але встане. Наша боротьба не проти людей, а проти сил темряви, і ми зазнаємо поразки не через падіння, а лише через відмову повернутися до Бога. Далі служитель-гість говорив про Святого Духа та день П'ятдесятниці. Він поділився власним хрещенням Духом, пояснив єдність Отця, Сина і Святого Духа й нагадав притчу про настирливого друга опівночі: Бог дає Свого Духа тим, хто наполегливо просить зі щирим бажанням. А головне - закликав пізнати Бога не лише як суддю, а як люблячого Отця, Який радо дає добрі дари Своїм дітям.

Проповідник починає з Євангелія від Луки, 10 розділ, де Ісус посилає учнів і велить спершу промовляти мир дому цьому. Якщо там живе син миру, мир спочине на ньому; якщо ні, він повертається до посланця, і не варто там затримуватися чи марнувати час. Думка вражає: Боже Царство будується лише там, де є мир, бо без миру навіть добра проповідь не має ґрунту, щоб прорости. Звертаючись до книги Буття, 26 розділ, він показує, як Ісак наново відкопує криниці свого батька Авраама, дає їм ті самі імена, а не привласнює собі, і не свариться за воду. Аж коли знаходить криницю, за яку ніхто не змагається, він каже: тепер Господь дав нам простір, і ми розмножимося на землі. Не суперечка, а саме мир дає людям, родинам і Божій справі рости й примножуватися, як і царство Соломона процвітало після того, як Давид здобув мир. Шлях до миру починається з примирення з Богом, прийняття Його прощення і прийняття самого себе таким, яким приймає тебе Бог. Лише тоді можеш по-справжньому прийняти й полюбити інших, любити ближнього, як самого себе. Шукай миру і святості, бережи себе в Божій любові, і нехай цей мир пошириться на твій дім, церкву й кожного, кого зустрінеш.

У першу неділю березня церква збирається на Вечерю Господню - служіння, відділене для того, щоб згадати смерть Христа. Пастор вітає громаду іменем Ісуса й закликає кожного налаштувати серце на те, що означає хрест. Читаючи з 19-го розділу Євангелія від Івана, він пригадує, як воїн списом пробив бік Ісуса, і відразу витекли кров і вода. Це свідчення очевидця, дане як правдиве, щоб ми повірили. Сьогодні церква дивиться на того самого Господа, Якого пронизали дві тисячі років тому. У молитві він просить Бога відкрити духовні очі, щоб побачити, яка велика любов і милість Отця. Причастя робить віруючих учасниками страждань Христа - Його ломимого тіла й пролитої крові, - і церква звершує цю заповідь із благоговінням і вірою, доки Він не прийде знову.

Богослужіння починається молитвою апостола Павла за ефесян (Ефесян 3): щоб віруючі зміцнилися Духом у внутрішній людині, укорінилися в любові й змогли збагнути любов Христову, що перевищує розум. Перша проповідь за Першим посланням Петра (1 Петра 1:18-19) нагадує, що ми викуплені не сріблом і золотом, а дорогоцінною кров'ю Христа, а Послання до галатів (Галатів 3:13) додає, що Він визволив нас від прокляття закону. Христос викупив нас із марного життя, успадкованого від поколінь. На прикладі історії Йосипа та його братів (Буття 37) проповідник показує небезпеку роздвоєного життя. Удома брати разом з Яковом поклонялися Богові, але далеко в полі їхня ненависть зростала: вони задумали вбивство, продали брата й обманули батька. Удома вони були одними, а на самоті - іншими. Бог бачить і зовнішнє, і внутрішнє, тож кличе нас бути однаковими в домі молитви, на вулиці та в родині. Пізніші слова Якова над синами (Буття 49) відкрили справжнє серце кожного. Друга проповідь зосереджена на любові (1 Коринтян 13). Озираючись на свої шістдесят років, проповідник перевіряє себе за ознаками любові й визнає, як багато ще бракує. Спираючись на Ісаю 42:3, історію жінки, узятої в перелюбі, і розбійника на хресті, він застерігає, що необережні слова можуть загасити вже згасаюче життя, тоді як любов його відновлює. Справжня любов виявляється у вчинках, зростає лише через молитву і є тим, за чим світ упізнає учнів Христа (Івана 13:35).

Богослужіння почалося із заклику не піддаватися тривозі. Війна в Україні, інфляція, втрата роботи - турбот справді багато, та Ісус навчав, що неможливо служити двом панам водночас. Усі свої клопоти ми покликані віддати Небесному Отцю й покласти на Нього всі турботи, бо Він піклується про нас. Головна проповідь була про найдавніше і найдорожче Боже встановлення - сім'ю. Ще до створення Адама та Єви Бог задумав, якою має бути родина. Ніщо - ні кар'єра, ні гроші, ні власні інтереси - не може стояти вище за неї. Сучасний світ або зневажає сім'ю як застарілу, або перекручує її всупереч Божому Слову, але Писання й далі береже той союз, що його встановив Бог, і Христос нагадує: «від початку не було так». Другий проповідник порівняв родину з вогнищем, якому потрібні і стосунки, і спілкування. Як у домі блудного сина, родина може зберегти зв'язки, але втратити тепло, аж поки вогонь не згасне. Щоб розпалити його знову, треба обтрусити старий порох, простивши й відпустивши минуле, покласти нові дрова, підійшовши одне до одного по-новому, і щиро, з вірою молитися, щоб зійшов Божий вогонь, як молився пророк Ілля. У Бога навіть охололий дім може знову запалати любов'ю.

Богослужіння почалося з образу живої води з криниць Ісака в книзі Буття 26 - так пастор змалював Боже благословення, що тече до церкви, її родин і дітей. Головна проповідь звернулася до притчі про доброго самарянина з Євангелія від Луки 10. Священник і левит пройшли повз, а самарянин змилосердився: він не просто надав першу допомогу й пішов далі, а привіз пораненого до заїзду, залишився з ним і заплатив за його повне одужання. Слова 'Іди й роби так само' стосуються не стільки самого вчинку, скільки серця, з якого він народжується. Проповідник простежив це саме співчуття через служіння Ісуса: Він змилосердився над вдовою з Наїну й воскресив її єдиного сина, заплакав і обурився духом біля гробу Лазаря, а на натовпи дивився, як на овець без пастиря, перш ніж нагодувати й зцілити їх. Сьогодні, було сказано, світ потребує співчуття більше, ніж грошей. Ми не воскрешаємо мертвих, але можемо вислухати, покласти руку на плече й сказати: 'Не плач.' Пастор розповів про друга, який після втрати єдиного сина просто мовчав із ним по телефону, і ця безслівна присутність стала найбільшою підтримкою в його житті. Друга звістка застерігала від 'поганої п'ятірки' з Першого Петра 2: злоби, лукавства, лицемірства, заздрості та обмови - гріхів, які треба відкинути, щоб зростати на чистому молоці Слова. Писання водночас солодке, як мед, і гостре, як двосічний меч, що викриває нас. Спираючись на Друге Тимофія 2:19 та Євреїв 10, проповідник кликав відступити від неправди й приступати до Бога зі щирим серцем. А найперше, напередодні днів посту, вірних закликали молитися не лише про пробудження світу, а й про пробудження власного сумління.

Цього середового вечора, коли церква наближається до Різдва, проповідник від Івана 3:16 переходить до головного - до Божої любові, заради якої прийшов Христос. Читаючи 13-й розділ Івана, він показує Ісуса в останні години з учнями: Він називає їх друзями і залишає не план дій, а нову заповідь - любіть одне одного, як Я полюбив вас. Саме за цією любов'ю світ упізнає Його учнів. Як Петро, що тривожився, куди йде Ісус, і покладався на власну відданість, ми часто захоплюємось другорядним, а любов лишається осторонь. Та Ісус, який знав, що Петро зречеться Його ще до того, як заспіває півень, знає й нас до кінця і кличе довіритися Йому, а не собі. Що таке справжня любов, Бог відкрив через апостола Павла у 13-му розділі Першого послання до коринтян: вона довготерпить, не шукає свого, усе зносить і ніколи не перестає. Спираючись на Колосян 3:14 і Римлян 13:8, проповідник закликає зодягнутися в любов, наче в шати, і жити людьми, що винні одне одному борг любові, бо Бог першим простив нам велику провину. Така любов потрібна в домі - між чоловіком і дружиною, батьками й дітьми - і в церкві, де віра діє любов'ю, а Дух Святий виливає Божу любов у наші серця.

Зібравшись на Вечерю Господню, церква спершу чує нагадування: усі, хто виконує волю Божу, є справжньою ріднею Ісуса - братами й сестрами, придбаними кров'ю хреста. Далі проповідник веде до Матвія 26, де двоє людей переживають один вечір, але роблять протилежний вибір: Марія виливає найдорожче миро на Ісуса в пориві любові, а Юда виходить, щоб продати свого Вчителя за тридцять срібняків. Контраст разючий. Той самий час дає кожному слушну нагоду, але один шукає можливості зробити добро, а інший - вчинити зло. Дар Марії коштував набагато більше за плату Юди, та її жертва принесла їй шану, а його зиск став його погибеллю. Зрада ранить найболючіше, коли йде від близького й довіреного, а Юда навіть обрав місце молитви та поцілунок любові як прикриття для своєї підлості. Натомість Христос обернув навіть хрест на власну слушну нагоду - свідомо обрав довести свою любов і виконати волю Отця. Ламаючи хліб і поділяючи чашу, церква чує заклик зі Слова: доки маємо час, робімо добро всім (Галатів 6:10). Причастя єднає нас не тільки з Христом, а й одне з одним як Його тіло. Ісус довів свою любов - тепер черга за кожним із нас.

Служіння почалося з нагадування, що Божі таємниці, приховані від володарів цього світу, відкриваються віруючим Духом Святим. Перша проповідь показала, що люди в Біблії жили звичайним, буденним життям, аж поки Бог не навідувався до них - Адам, Авраам, Мойсей, Гедеон, Марія, апостоли - і все кардинально мінялося. Спільним у них була покора: хто слухався Божого слова, того Бог уживав для великих справ. Пісня Марії свідчить, що Бог зглядається на упокорених. Він не шукає гордих на вершині слави - Мойсея знайшов у пустелі, Гедеона у схованці, а Сам народився серед приниженого народу. Перед приходом Христа будуть випробування, і саме тоді Бог підіймає смиренних. Ми не знаємо, скільки нам залишилося, тож варто шукати Царства Божого нині й не турбуватися про завтрашній день. Друга проповідь, з Ефесян 4, закликала церкву берегти єдність Духа в союзі миру. Ця єдність зростає, коли ми бачимо своє покликання, ходимо в лагідності та довготерпінні, зносимо одне одного в любові й пильнуємо про неї. Ми одне тіло, один Дух, одна надія, один Господь, одна віра, одне хрещення, один Бог і Отець - тож погляньмо понад те, що роз'єднує, чи то походження, чи зрілість, чи дари, і любімо одне одного як дітей того самого Отця.

Проповідник починає з історії про місіонера, чий подарований автомобіль щоразу доводилося заводити з штовхача через один слабкий контакт на дроті. Наступний місіонер просто поправив той дріт - і двигун завівся одразу. Цей слабкий контакт, пояснює він, - образ нашої віри, живого зв'язку з Богом. Читаючи Перше до Коринтян 1:18, він нагадує церкві, що слово про хрест для тих, хто гине, безумство, а для нас, що спасаємося, сила Божа. Він застерігає, що люди і в церкві, і поза нею перебувають під сильним натиском - зростають депресія, розлучення, проблеми з дітьми, - а вся накопичена інформація так і не дала відповідей. Надто часто ми відповідаємо стражденним людям як учитель ( більше читай Біблію, більше молися, частіше ходи до церкви ), хоча їм потрібно зустріти силу Божу через любов. Навіть учні, що ходили з Ісусом щодня, боролися з невірством, і таке саме невірство, чи то через світськість, чи то через законництво, тихо знецінює Євангеліє і відводить нас від благодаті. Спираючись на Перше до Коринтян 2:1-5, він кличе вірян бути сіллю і світлом, являючи Духа й силу, а не переконливі слова людської мудрості. Благодаттю через віру ми спасенні, зцілені й визволені, і саме наш зв'язок із Богом дає цій благодаті текти до людей навколо. Він закликає кожного бути не лише вчителем, а й батьком, який вислухає, помолиться й полюбить, щоб хоч одна загублена душа була знайдена. Далі служитель з України розповідає про турботу про біженців війни, і збирається пожертва.

Цей сімейний семінар, який провів Лео Франк, бере за основу історію Захарія та Єлисавети з першого розділу Євангелія від Луки - єдиного подружжя в Біблії, про яке сказано, що обоє були сповнені Святим Духом, батьків Івана Хрестителя. Їхній шлюб показує праведність, яку живуть перед Богом навіть тоді, коли ніхто не бачить, і віру, що поєднує добру традицію з живими стосунками з Духом. Бездітність, яка в ті часи навіть вважалася підставою для розлучення, не зруйнувала їхньої родини, а навпаки зблизила їх і відкрила справжній характер кожного. Як одне ціле вони стояли разом: у побожному житті, у випробуваннях і передусім у пошуку Божого задуму для свого сина. Замість того щоб силоміць вести Івана до священничого роду, вони відпустили його на те покликання в пустелі, яке дав йому Бог. Проповідник застерігає батьків не робити з дітей трофей і не втілювати в них власні нездійснені мрії, а шукати дари, які кожній дитині вклав Господь (Приповісті 22:6). Завершується семінар практичними порадами для подружжя: щира розмова, що сягає рівня справжніх почуттів, правдиве значення лагідного й мовчазного духа (1 Петра 3) як уміння володіти собою, а не просто мовчати, заклик до чоловіка хвалити свою дружину, як і задумано в 31-му розділі Приповістей, та Павлове слово з Ефесян 5 дозвольте Духові наповнити вас, що доводиться не гучністю поклоніння, а тим, як Дух змінює наші доми, шлюби й щоденне життя.

Проповідник почав з Євангелія від Івана, де з повноти Христа ми всі прийняли благодать на благодать, бо закон прийшов через Мойсея, а благодать і правда - через Ісуса Христа. Благодать, пояснив він, насамперед спасає: ми врятовані не своїми ділами, не пожертвами й не тим, що могли б заслужити, а як дарунок, прийнятий вірою (Ефесян 2:8-9), щоб ніхто не хвалився. Згадуючи понад сорок років від того дня, коли Бог торкнувся його життя, він нагадав церкві, що колись викуплені покладуть свої вінці до ніг Агнця й визнають, що гідний лише Він. Але благодать не закінчується миттю спасіння. З Послання до Тита 2 він показав, що та сама благодать навчає нас відрікатися безбожності й жити праведно та свято, а кожен дар, яким ми служимо іншим, теж є дією благодаті (1 Петра 4:10). Навіть апостол Павло міг сказати лише: благодаттю Божою я є те, що є. Щоб зберегти й примножити цю благодать, треба впокоритися, бо Бог гордим противиться, а смиренним дає благодать, і треба постійно шукати Його обличчя в молитві та в Слові. Він застеріг від двох небезпек: звернути ліворуч, обернувши благодать на дозвіл грішити, і звернути праворуч, намагаючись виправдатися законом і відпасти від благодаті - закликаючи натомість сміливо приступати до престолу благодаті. У завершальному слові церкві просто нагадали: Бог любить тебе. Із Пісні над піснями ця любов - печать на серці, міцна, як смерть, і ревнива, любов, якої не згасять великі води. Ця любов не застигла, а жива: вона невпинно робить нас новим творінням, зодягаючи в праведність Христа, щоб, дивлячись на нас, Бог бачив Свого Сина. Ми пізнаємо Його не через саму лише інформацію, а коли живе Слово перемінює наше щоденне життя, і навіть Його картання є виявом цієї батьківської любові.

Після воскресіння Ісус знову й знову з'являвся Своїм учням - не задля дива, а щоб повернути до віри зневірених і наляканих людей. Він увійшов крізь замкнені двері до Хоми, що сумнівався, і показав йому Свої рани; інших Він зустрів на березі, куди вони повернулися рибалити. Проповідь наголосила: воскреслий Господь Сам шукає зустрічі з нами. Серцем послання стало особисте відновлення Петра, який відрікся від свого Господа. Біля вогнища Ісус запитав: "Чи любиш ти Мене?" - і замість докору дав йому майбутнє та покликання: пасти стадо й перестати жити лише для себе. Проповідник нагадав церкві, що мало знати про Бога - Христос хоче, щоб ми знали Його. Часто Господь відкриває Себе через звичайних людей та братів і сестер у вірі, тож не пропустімо Його, коли Він приходить несподівано. Заклик наприкінці був простий: повернутися до Нього, відповісти на Його питання про любов і стати на той шлях, який Він приготував.

Це недільне місіонерське богослужіння було збудоване навколо проповіді гостя, який мандрує світом, несучи справжній дерев'яний хрест. Спираючись на Івана 3:16, він нагадав громаді, що Бог так полюбив світ, що віддав Свого Сина, і що Бог любить цей світ настільки, що посилає в нього кожного віруючого. Оскільки Ісус живий, той, хто справді любить Його, не може мовчати: любов до Христа має переливатися назовні, щоб інші повірили. На основі Матвія 16 проповідник закликав зректися себе, узяти свій хрест і йти за Ісусом. Хрест несуть не з похмурим обличчям, а з радістю, бо справжня радість і сила народжуються з Божої любові. Він прочитав 1 Коринтян 13, показуючи, що мови, пророцтва, віра, здатна пересувати гори, і навіть найбільша жертва - ніщо без любові, і розповів, як Божа любов, що потекла крізь нього в аеропорту, звільнила скривджену незнайомку. Завершилося служіння свідченнями та молитвою за місії й за Україну. Через історію Андрія, який привів до Ісуса свого брата, і сестри, що просто послухалася Святого Духа, громаду закликали знайти власну дорогу особистого свідчення - бути добрими самарянами, які не проходять повз, а розповідають світові про Спасителя.

Богослужіння почалося з поклоніння словами Давида з Псалма 5:7 - ми входимо в дім Божий не за власні заслуги, а з великої Його милості. Головна проповідь повела слухачів через 23-й розділ Євангелія від Матвія, де Ісус викриває книжників і фарисеїв. Урок за уроком проповідник показував їхні хиби: вони навчають, але самі не роблять, накладають важкі тягарі на інших, добрі справи чинять напоказ і прагнуть титулів та шани. Ісус виголошує Свої "горе вам": вони зачиняють Царство Небесне, дають десятину з м'яти й кмину, та занедбали найважливіше - суд, милість і віру, очищають чашу зовні, а всередині повні захланності, схожі на побілені гроби - гарні зовні, мертві всередині. Урок для кожного віруючого тверезить: Бог дивиться на серце, а зовнішня побожність без внутрішнього життя нічого не варта. Далі служіння звернулося до теми прощення. Спираючись на Послання до ефесян і колосян, Євангеліє від Марка та притчу про немилосердного боржника з Матвія 18, проповідник наголосив: ми, кому прощено борг, якого ми ніколи не змогли б віддати, маємо прощати інших від щирого серця - повністю, без докорів і знову та знову. Хто не хоче прощати, той сам зачиняє себе від милості, яку вже отримав.

У цю місіонерську неділю громада святкувала велике доручення Христа й молилася за служителів, які звіщають Євангеліє по всьому світу. Головна проповідь знову відкрила притчу про доброго самарянина яскравим образом: Єрусалим високо вгорі, Єрихон далеко внизу та небезпечна дорога, де подорожнього пограбували й кинули напівмертвим. Той зранений чоловік - це занепале людство, побите гріхом і приречене на вічну загибель. Священник, що пройшов повз, означає закон, який не міг спасти; левит - доброчинність цього світу, що полегшує нужду, але не зцілює душі. Лише самарянин, тобто Сам Христос, зупинився, перев'язав рани оливою та вином, поніс пораненого й привів до заїзду - до Церкви. Два динарії, залишені господареві, - це Святий Дух і Слово, дані Церкві, щоб дбати про зранених, доки Він не повернеться й не віддасть за кожне добро. Заклик простий: кожен віруючий - місіонер, і місія починається вдома, у твоєму власному Єрусалимі - у подружжі, з дітьми, із сусідами й колегами. Сестра-місіонерка з України поділилася свідченням: як тікала від війни, як вижила під час жорстокого нападу, постячи за неспасенних рідних, і як навчилася ставати в проломі в молитві за тих, хто й досі далеко від Бога.

Продовжуючи роздуми про Боже світло, проповідник розрізняє два його види: світло, що йде безпосередньо від джерела, як сонце, і світло відбите. Віруючі не є джерелом. Ми радше схожі на ліхтарик чи дзеркало, що носить у собі справжнє Світло й відбиває його, а цим Світлом є Христос і слово життя, яке живе в нас. Спираючись на Филип'ян 2:15-16, він закликає церкву сяяти, наче зорі, серед розбещеного світу, і наполягає, що чим темнішим стає світ, тим яскравіше має світити це світло. Але коли людина відводить погляд від Божого світла й дозволяє тихим, сірим турботам заповнити серце, вона стає теплою і перестає ревно шукати Бога. На прикладі застереження ефеській церкві з Об'явлення 2 проповідник показує, що навіть громада з великими й правильними ділами може впасти, залишивши першу любов. Це не дрібниця. Це падіння, у якому треба покаятися, бо саме перша любов живить ревність, прагнення догоджати Богові й очищатися від гріха. З Матвія 24 він застерігає, що в останні дні беззаконня помножиться, а любов багатьох охолоне, і лише любов до Божої істини здатна розпізнати лжепророків. Заклик такий: повернутися до першої заповіді, любити Бога всім серцем, щодня брати власний хрест замість того, щоб просити Бога нести нас, і так дати Христу сяяти крізь наше життя як свідчення темному світові.

Богослужіння принесло два глибокі слова. Перше, з 21-го розділу Івана, повернуло нас на берег озера, де воскреслий Ісус тричі запитав Петра: "Чи любиш ти Мене більше за цих?" Проповідник наголосив, що це й досі найважливіше питання, яке Бог ставить кожному з нас: чи любимо ми Його сьогодні так, як того дня, коли вперше схилили перед Ним коліна? Любов до Бога і до ближнього (Луки 10:27) - це наріжний камінь віри, а все, що зроблено без любові, хоч би яким побожним воно здавалося, зрештою згорає. Він поділився зворушливими історіями: дружина, що 26 років доглядала свекруху; біль від того, що його відсторонили від служіння, та рішення не плекати образу; місіонерка, яка перед смертю питала, чи мало вагу зроблене з обов'язку, а не з любові. Друге слово, від брата-гостя, піднесло благодать і доброту Божу. На прикладі багатого юнака з Марка 10, Івана 1:17, Якова 1:17 та Римлян 7-8 він підкреслив, що ніхто не благий, тільки Сам Бог. Закон даний через Мойсея, а благодать та істина прийшли через Ісуса, і кожен добрий дар сходить від незмінного Отця світла. Навіть апостол Павло визнавав себе нещасною людиною, яка не могла чинити бажаного добра, доки благодать не визволила його. Благодать, наголосив проповідник, потрібна не лише служителям, а й у звичайному житті - удома, на роботі, у школі. Ми не змінимо себе ні силою волі, ні грошима, тож треба просто бажати й просити Божої благодаті, яка одна змінює життя. Сьогодні - час прийняти її. Зібрання завершилося співом "Дивна благодать" і молитвою одне за одного та за хворих.

Служіння розпочалося з прославлення та свідчення єпископа про зцілення. Після інсульту, коли одна з артерій до мозку була закупорена, а частина мозку завмерла, він ледь дихав і не сподівався повернутися до родини та церкви, але з Божої милості одужав набагато швидше, ніж пророкували лікарі. Спираючись на Послання до колосян, проповідники закликали залишатися вкоріненими й утвердженими в Христі, у Якому перебуває вся повнота Божества, і, воскреснувши разом із Ним, шукати того, що вгорі. Головна звістка поставила гостре запитання: чи ту мету ми обрали? Гріх - це не лише порушення заповіді, а й життя заради власних планів - кар'єри, бізнесу, затишного дому - замість єдиного покликання, яке дав нам Бог. Єпископ застеріг від того, щоб робити з людей засіб для своїх проєктів, нагадавши, що Бог не полюбив будівлю, Він полюбив світ (Ів. 3:16). Ресурси мають служити меті, а не навпаки. За словами з Другого послання до коринтян, Христос помер за всіх, щоб ми жили вже не для себе, а для Нього, і світ упізнає справжніх учнів за щирою любов'ю, а не за лицемірством чи обрядом. Друге повчання звернулося до питання: Хто є Бог? Наше уявлення про Бога відбивається на тому, як ми живемо. Бог є Дух, і поклонятися Йому треба в дусі та правді; Він всюдисущий, справжня Особа з розумом, волею й почуттями, а не туманна вища сила. Він той самий учора й навіки, водночас досконала любов і святий, палючий вогонь, праведний у суді над гріхом. Найповніше Він явив Себе в Ісусі Христі - Слові, що стало тілом, повному благодаті та істини. Пізнати Бога правильно означає правильно поклонятися Йому й жити перед Ним.

Служіння починається з того, що пастор готує громаду по-справжньому прийняти Боже слово. Спираючись на зціленого чоловіка в Десятимісті (Марка 5 і 7) та проповідь Павла в Антіохії (Дії 13), він нагадує: ані чудеса, ані проповіді не для того, щоб ми лише дивувалися. Бог посилає Своє слово, щоб воно принесло плід і щоб ми були йому слухняні, тож пильнуймо, як саме слухаємо, бо те саме слово можна знехтувати, а можна дати йому звершити в нас спасіння. Гості, Павло і Віра, навчають про сім'ю, яку називають нашим нелегким щастям. Віра показує, що родина - це Божий задум ще з Едему (Буття 2), а її основа - любов: не швидкоплинні почуття, а спокійна, зріла прихильність чоловіка й дружини, що міцнішає з роками. Вона свідчить про батьків, які прожили в шлюбі понад шістдесят років і пронесли цю любов до самого кінця. Павло викриває два хибні сподівання, що руйнують подружжя: ідеалізм, мрію про досконалого супутника, та вимогу, щоб інший зробив нас щасливими. У Біблії немає жодної ідеальної сім'ї, але її люди стали героями, бо долали свої конфлікти. Усі суперечки він зводить до трьох сфер - спілкування, фінансів та подружньої близькості - і завершує з 1 Петра 3 образом сили й благодаті, врівноважених у взаємній пошані. Лунає також щира молитва за родини і за припинення війни в Україні.

На середтижневому богослужінні в перші тижні війни церква пригадує, що найбільша радість - не в силі чи здобутках, а в тому, що наші імена записані на небесах, і що кожен, хто вірує в Сина, має життя вічне. На тлі кровопролиття в Україні молодий проповідник відкриває Перше послання Івана і проголошує: у любові немає страху, бо досконала любов проганяє страх геть. Він нагадує, як Петро почав тонути, щойно віру змінив страх, як троє юнаків безстрашно стали перед піччю і як Господь утишив бурю - підбадьорення для тих, хто ховається в підвалах, і для кожного, кому страшно. Друге повчання продовжує вивчення дарів Святого Духа. Молитва мовами та заступництво підносять віруючого до Бога, а тлумачення, пророцтво й інші дари будують церкву. Апостол Павло нагадує коринтянам, багатим на всякий дар, що поділи виказують брак любові; тож кожен дар треба нести в смиренні й урівноважувати щирою, нелицемірною любов'ю, як велить дванадцятий розділ Послання до римлян - благословляти ворогів і перемагати зло добром. Богослужіння завершується звісткою про Ісуса - Спасителя, Посередника й Первосвященика, що був випробуваний у всьому, та без гріха, що мовчки страждав, наче ягня з пророцтва Ісаї, і нині заступається за нас праворуч Отця. Як зцілений прокажений, що повернувся подякувати, і як Петро, що визнав: Господи, до кого нам іти, Ти маєш слова життя вічного, громада закликається сміливо приходити до Нього в молитві - особливо за зранену Україну.

У цю неділю причастя проповідь зосереджена на крові Ісуса, єдиному, що по-справжньому змиває гріх і відкриває дорогу до Божої присутності. Якщо кров тварин лише покривала провину Ізраїлю, то кров Христа знімає її повністю, даючи надію, зцілення і вхід у Новий Єрусалим. Один брат свідчив, як вижив у лікарні, де інші поруч помирали, і приписав це тільки крові Ісуса. Спираючись на Перше до Коринтян 11, проповідник закликає кожного випробувати себе, перш ніж прийняти хліб і чашу, бо та сама сила, що благословляє, може стати судом, коли її приймають недостойно. Справжня перевірка, узята з Першого послання Івана, це чи ми щиро любимо свого брата, і не лише тих, хто любить нас, а й тих, хто кривдить, не розуміє або зраджує. Через притчу про немилосердного слугу і власне свідчення про примирення він застерігає, що непрощення ранить цілі родини, а ворог прагне зруйнувати наші стосунки, щоб позбавити нас звязку з небом. Ми прощаємо, нагадує він, не тому, що ми добрі, а тому, що Бог першим простив нас.

Проповідь починається з оповіді про храмовий податок у 17-му розділі Матвія. Хоч Ісус як Син був вільний від цього обовʼязку, Він усе ж заплатив, щоб нікого не спокусити. Проповідник зупиняється на широкому відтінку значень слова, перекладеного як спокусити: засмутити, розчарувати, зранити, роздратувати чи навіть стати каменем спотикання. З цієї історії постає дивовижна картина чуйності Христа до людей. Він був готовий заплатити те, чого не був винен, аби тільки не зачинити чиєсь серце. Коли людина ображена на нас, християн, двері для Євангелія зачиняються, тому наше свідчення має бути сповнене ніжності та щирої турботи. Звертаючись до 14-го розділу Послання до римлян, проповідник закликає ніколи не давати братові приводу до спотикання. Царство Боже - не їжа і питво, а праведність, мир і радість у Святому Дусі. Тож шукаймо того, що служить мирові, і не губімо через дрібниці того, за кого помер Христос.

Справжня любов, каже проповідник, виявляється не тоді, коли ми відстоюємо своє чи наступаємо комусь на ногу, а тоді, коли вміємо відступити й поступитися одне одному. Удома і в кожній сфері життя готовність уступити замість того, щоб домагатися своїх прав, - це Божа мудрість, яку шанує і небо, і люди. Якщо чимось доводиться поступитися або навіть заплатити, краще відпустити це, ніж триматися за своє. Ми часто застерігаємо одне одного не ображатися, та Святий Дух показує й інший бік медалі: треба пильнувати, щоб не образити й не поранити ближнього, а навпаки - допомогти йому й збудувати його. Проповідник згадує радісного брата-п'ятдесятника, який палко свідчив, аж поки не побачив, що той купує каву, і відразу осудив його: хіба може віруючий пити каву? Замість сперечатися, проповідник тихо відставив горнятко. Люди можуть перекреслити тебе через те, що ти їси м'ясо чи п'єш каву, але не можна допускати, щоб про твоє добре говорили як про зле. Як фарисеї, що знали Писання напам'ять, але, за словом Христа, не мали в собі любові Божої, так і знання без милосердя порожнє. Бог хоче милості: хто служить ближньому в любові, той добрий в очах Божих і гідний пошани.

Це причасне служіння починається з простого питання: що таке заповідь? Це обов'язкове правило, яке керує словами і вчинками людини. Бог дав заповіді Ізраїлю, але й Сам Христос отримав заповідь від Небесного Отця і досконало її виконав. Ісус казав: Я люблю Отця і роблю саме те, що Він заповів, завжди перебуваючи в Його любові. Любити Бога означає виконувати Його заповіді, а вони не тяжкі: вірувати в ім'я Ісуса, любити Бога й любити одне одного, як Він полюбив нас. Свою любов Христос довів тим, що добровільно віддав життя, бо ніхто не відняв його в Нього. Стоячи мовчки перед Пилатом, наче агнець на заколення, Він Сам віддав Себе заради нашого спасіння. Вечеря Господня - це заповідь, яку Він залишив Церкві, і ми звершуємо її так само, як Він корився Отцю - вільно, з любові, а не з обов'язку. Особистою історією проповідник застерігає не перетворювати служіння на формальність. Замолоду він пообіцяв молитися щодня по годині, як Ісус, але відчув лише полегшення, коли тиждень минув, аж поки Бог не запитав: ти робив це з любові до Мене чи з обов'язку? Хто справді любить, той не лічить часу. Він закликає церкву випробувати себе, визнати власну провину, а не показувати пальцем, як Адам, прощати, як простив Христос, і так звіщати смерть Господню, доки Він прийде.

Це місіонерське недільне служіння почалося з нагадування, що наша найглибша тотожність і цінність - бути послідовниками Христа, а віруючі покликані бути сіллю і світлом для світу. Запрошений місіонер виголосив головну проповідь під назвою "Життя у Христі - це відновлення едемських стосунків". Читаючи Буття 2 і 3, він показав, що Бог задумав шлюб як благословення, давши кожному чоловікові відповідну йому дружину, тож віруюче подружжя ніколи не повинне називати свій шлюб помилкою. Гріхопадіння зруйнувало цю гармонію: потяг дружини до любові й захисту чоловіка, небажання чоловіка дослухатися та панування над нею - усе це наслідки втрати Божої слави (Римлян 3:23). Спираючись на 1 Петра 3:7 і Псалом 8, він закликав чоловіків ніжно берегти своїх дружин, як Адам уперше дивився на Єву. Добра звістка в тому, що Христос - наше повернення до Едему. Де перший Адам звинувачував, там другий Адам виправдовує, прощає і повертає гідність, як Ісус зробив це для самарянки та інших. Коли християнська родина відображає Божу славу, вона сама стає Євангелієм, а місія починається вдома. Служіння завершилося молитвою за сім'ї та оголошенням про заручини.

Запрошені служителі Василь та Оля Йорш відкривають сімейний семінар церкви одним наскрізним образом: подружня любов - це вогонь. Любов є даром від Бога, і, як апостол Павло писав Тимофієві, ми покликані розпалювати цей дар, а не сподіватися, що він горітиме сам собою. Залишене без догляду багаття лише згасає, і так само холоне занедбаний шлюб. Подружжя наполягає: слова "любов минула" ніколи не є всією правдою, бо за полум'я у власній оселі відповідаємо ми самі. Вони пропонують чотири поліна, які варто підкидати у вогонь. Перше - відкритість, той кисень, без якого любов гасне: чесність щодо своїх слабкостей, проговорені вголос очікування замість прихованих образ і готовність попросити про допомогу. Друге - справжній час разом: спільні виїзди, неквапливі розмови та слова віри, якими подружжя омиває одне одного, подібно до того, як Христос очищає Свою наречену Словом. Третє - здорові межі: оберігати шлюб, наче багаття в обкладеному колі, шанувати подружню таємницю, не порівнювати себе з іншими й будувати власну неповторну родину. Четверте поліно - радість. Василь спростовує оману, ніби побожні люди майже не усміхаються, нагадуючи, що Царство Боже - це праведність, мир і радість у Дусі Святому, а Ісус прийшов дати життя в повноті. Подружжя закликають вносити радість свідомо, творити добрі спогади й щодня обирати одне одного. Вечір завершується покаянням, взаємним прощенням і молитвою, щоб Дух Святий очистив давні рани, і вогонь міг палати яскраво.

У свято Подяки, свято жнив, проповідник відкриває Слово з Буття 8:22 та Об'явлення 14:14-16, показуючи все наше життя як час сівби, що завершується жнивами. Як сівба й жнива ніколи не припиняються, так настане день, коли Христос пожне всю землю при кінці віку. Кожен із нас має бути готовим, бо власні жнива можуть прийти будь-якої миті. Він ставить пронизливі запитання: чого у світі більше - добра чи зла, і яке насіння сіємо ми самі? Зло може мати тимчасовий успіх, але Христос уже переміг його на Голгофі, тож ті, хто носить Його ім'я, покликані сіяти добро всюди. Ми жнемо те, що справді посіяли, а не те, чого прагнемо (Галатів 6:7), і побожність разом із задоволенням є справжнім надбанням (1 Тимофія 6:6). Будьмо людьми, які помічають чужу потребу, будують мости замість стін і не втомлюються робити добро. Найважливіше насіння - це щире покаяння. Для кожного, хто пригнічений роками поганої сівби, хрест - це місце, де серп уже впав на кожен гріх. Прийти до Ісуса, сіяти правду й шукати Господа (Осії 10:12) означає пожати милість. Що б ми не робили словом чи ділом, роблячи це в ім'я Ісуса, воно ніколи не обернеться злом (Колосян 3:17).

У Національний день молитви проповідник закликає віруючих по всій Америці разом молитися за добробут країни та за те, щоб нинішні труднощі були розв'язані Божою рукою. Він нагадує церкві, що немає іншого джерела, здатного надихнути на віру й молитву, окрім самого Божого Слова. За текстом 1 Петра 1:22 він навчає, що послух істині через Духа очищає наші душі. Перш ніж молитися про щось інше, ми маємо просити Бога очистити наше серце, бо чисті серцем Бога побачать, а із серця виходять джерела життя. Очищення починається всередині нас. Спираючись на Єремію 29:7, він закликає шукати добра для міста, куди Господь нас поселив, адже в його мирі буде й наш мир. Власними силами ми слабкі, та Дух Святий простягає до нас руки, допомагає нам і навіть заступається через нас невимовними зітханнями, щоб ми любили одне одного від чистого серця.

Проповідуючи під час карантину, пастор Плетньов відкриває Друге послання до Тимофія (1:13-14) і закликає церкву триматися взірця здорового вчення, прийнятого від Павла, апостолів і Самого Христа. У добу інтернету, коли ринув потік суперечливих учень, особливо під час локдауну, віруючі мають перевіряти кожен голос тим, що дійсно говорить Писання, і берегти добрий скарб Духом Святим, з вірою та любов'ю. Він ставить поруч два ставлення до страждань. Дехто, дізнавшись про ув'язнення Павла в Римі, покинув його. Та Онисифор розшукав апостола, не соромився його кайданів і багато разів підкріплював його, служачи ділом, а не лише словом. Такий і для нас взірець: служити одне одному любов'ю, бо весь закон сповнюється в любові до ближнього, як до самого себе. Навіть коли Олександр чинив йому зло і всі покинули його на першому захисті, Павло свідчив, що Господь став поруч і зміцнив його. Тож вірні покликані наслідувати добро, а не зло, іти за Христом через страждання й терпеливо звершувати служіння. Насамкінець пастор кличе до молитви, щоб Господь зняв нинішню скорботу, а ми повернулися зміненими, чуючи близькість Його приходу.

Ця зустріч була щомісячним вечором хвали та благовістя, присвяченим тому, щоб приводити людей до Христа через спільне поклоніння, свідчення й молитву. Кілька членів церкви готувалися до місіонерських поїздок, і весь вечір був нагодою відкрити серце та прийняти те, що Бог приготував. Веніамін, юнак із церкви, роздумував над словами з Матвія 6:27 - турботою ніхто не додасть собі й години життя. На прикладах із моря (серфінг, вітрильник, випадок утоплення та власний човен, що сів на мілину) він показав, що ми не приборкаємо ні хвиль, ні вітру. Єдине, чим ми справді володіємо, - це власне судно, тобто наше серце і ставлення. Тривога нищить людину, але Бог тримає все під Своїм контролем. Гість із Німеччини звернувся до Івана 13:34-35 та 1 Коринтян 13, де Ісус заповідає нам любити одне одного. Саме така любов, що колись об'єднала в ранній церкві багатих і бідних, господаря й раба, відрізняє віруючих від самолюбного світу. Він згадав запеклого вбивцю, якого не зворушив гнів рідних жертв, аж поки один літній чоловік вирішив пробачити йому - і камінне серце нарешті розтануло у сльозах.

Богослужіння починається поклонінням Богові як Цареві, а місіонерську команду, що вирушає в Україну, благословляють у молитві. Проповідник підхоплює пісню, яку співала громада - про те, що ми "в дорозі" - і робить її своєю темою: життя це подорож, і найважливіше йти правильним шляхом, бо деякі дороги здаються людині прямими, та кінець їхній - смерть. Спираючись на проповідь минулої неділі з Послання до римлян (хто живе за тілом - помре, а хто за духом - житиме), він нагадує: іти за Христом означає вмерти для себе й прийняти Божу волю. Читаючи Євреїв 10:35 - 11:1, він пояснює, що віра це довіряти Божій турботі день у день і покладати всі свої справи на Господа. Самі по собі ми, наче людина із зав'язаними очима, ходимо колами; нам потрібен Провідник. Бог через Своє Слово і Святого Духа і є цим Провідником - але лише для тих, хто впокорюється й кориться. Легким послух робить любов. Як Якову сім років видалися кількома днями, бо він любив Рахіль, так і ми, коли любимо Бога й прагнемо до Нього, не вважаємо Його заповіді тяжкими (1 Івана 5:1-4). Радість не лише в зустрічі наприкінці, а вже в самій дорозі - у спілкуванні з Богом, бо хто любить Христа й береже Його слово, того полюбить Отець і прийде до нього (Івана 14:21-23).

Проповідник веде слухачів через 12 розділ Послання до римлян, називаючи його серцевиною Павлового листа до церкви в столиці імперії. Він пригадує Мартіна Лютера, який виснажив себе, намагаючись заслужити прощення, і навіть сходив навколішки римськими сходами, аж поки не прочитав, що праведний житиме вірою, і не зрозумів: прощає тільки Бог. Ця істина звільняє віруючого жити вже як викуплена людина, покликана до Божого Царства. Спираючись на це, Павло благає християн віддати свої тіла на живу жертву - розумне служіння всім серцем, народжене з любові до Бога, що нас спас. Замість запозичувати філософії світу, віруючі оновлюють розум і пізнають добру, угодну й досконалу Божу волю. Кожен з нас лише один смиренний член єдиного тіла, якому довірено власний дар. Останні вірші розкривають практичні плоди: щиру любов, відразу до зла, ніжну братерську прихильність, ревне служіння, терпіння у скорботі, невпинну молитву, гостинність і благословення замість прокльонів. Проповідник згадує, як його родина не стала мститися ворожим сусідам, чий пес покусав їхню маленьку доньку; натомість вони поблагословили їх, і вороги стали друзями. Саме так, каже він, означає не бути переможеним злом, а перемагати зло добром.

У недільний вечір громада зібралася на англомовне служіння для гостей - вечір хвали, молитви та відкритих свідчень. Згадавши Ісаїну відповідь на Божий заклик: "Ось я, пошли мене", брати й сестри один за одним ділилися, як Бог діяв у їхньому буденні: подяка в скруті, як у Йова, непосильна робота, завершена через молитву, складені іспити після того, як хтось пожертвував часом заради служіння, і розмови про Христа зі скептиками. Центральне слово нагадало, що справжня боротьба духовна, а не проти тіла і крові (Ефесян 6:12; 2 Коринтян 10:3-5). Ворог здебільшого лише "гавкає", щоб залякати й паралізувати, та ім'я і кров Ісуса змушують його тікати. Нас покликано пильнувати духовно, бути наполегливими в молитві й одягненими в силу Святого Духа. Завершальне слово запрошеного проповідника вказало на "путь набагато кращий" (1 Коринтян 12:31) - любов Божу. Бо досконала любов проганяє страх, він міг входити у ворожість без жаху й довіряти Божому планові на своє життя. Вечір завершився закликом усе віддати Господу, жити в любові та святості й виходити на велике жниво.

Проповідник продовжує тему духовного пробудження й нагадує, що пробудження не можна «організувати» на зручний день - воно народжується там, де Христос справді живе всередині людини. На прикладі Мойсея (Вихід 3-4) він показує, як Бог покликав того, хто вважав себе слабким і недорікуватим. На вигук «Хто я?» Господь відповів «Я буду з тобою», дав знамення й поставив Аарона за уста, аж поки боязкий чоловік став вождем, що знав Бога лицем в лице. Серцевина слова - Івана 14:23: хто любить Христа, той береже Його слово, і тоді Отець, Син і Дух приходять та оселяються в ньому. Багато віруючих живуть у поразці, бо Христос не має постійного місця в їхньому серці: вони приймають Його, як гостя в готелі, а кімнати заповнює світ. Не варто давати місця дияволу, а слово Христове нехай перебуває в нас рясно. Коли ми перебуваємо в Слові, то стаємо, як дерево, посаджене над водою, і за цим приходять справжня свобода, пробудження та благовістя. Пастор закликає закохатися в Христа через Його Слово, читати його зранку й увечері - так, як він колись завойовував серце майбутньої дружини листами. Служіння завершується молитвою за молодих гостей, чиї віруючі батьки прагнуть, щоб Христос оселився в їхніх серцях.

Богослужіння відбулося невдовзі після Різдва, на початку нового року, і почалося з відеозапису різдвяного перемир'я часів Першої світової війни, коли солдати, зворушені духом народження Христа, вийшли з окопів, щоб обійняти ворога навіть під загрозою смерті. На цьому прикладі перший проповідник пояснив, що означає жити в перемозі: вона починається в дусі, бо людське тіло саме по собі не бажає перемагати зло добром. Прочитавши весь дванадцятий розділ Послання до римлян, він закликав віддати тіла свої на живу жертву, благословляти гонителів, не віддавати злом за зло, а перемагати зло добром. Він нагадав, що Божа мудрість протилежна мудрості цього світу. Такий шлях вимагає жертви й часто страждань, але це досконала воля Божа, яка веде до Його слави. Коли ми просимо терпіння, любові чи благословення, Бог відповідає тими випробуваннями й навіть ворогами, через які все це зростає в нас. Ми покликані являти Божу славу вже тут, на землі, черпаючи від Святого Духа, що приходить прославити Христа в наших смертних тілах. Друга проповідь поставила просте запитання: чим ти живеш і чим наповнене твоє серце? Як Ізраїль у пустелі навчився, що не хлібом єдиним живе людина, а кожним словом з уст Божих, так і віруючий має живитися чистим Словом. Це Слово - наче вогонь і молот: спершу воно руйнує й оголює нас, а потім Христос будує нове. Тож прагнімо Слова, як немовлята прагнуть молока, і відкидаймо численні замінники, які пропонує світ. Завершилося служіння закликом увійти в новий рік оновленими розумом, ходити в досконалій волі Божій і прийняти Його слово, що зціляє.

Проповідь зосереджена на дружбі з Богом. Проповідник зауважує, що багато віруючих уявляють Бога десь далеко на небі й так і не будують з Ним живих стосунків. Та Писання показує: Бог Сам прагне мати друзів - Авраама названо Його другом, а Ісус говорить учням у Євангелії від Івана 15: "Ви друзі Мої, якщо чините те, що Я заповідаю вам." Справжня дружба з Богом не буває байдужою. Як ми зважаємо на те, що до вподоби земному другові, так покликані слухати Бога й виконувати Його волю. Послання Якова 4:4 застерігає: дружба зі світом робить нас ворогами Богові, тож ця близькість вимагає відмови від світських прив'язаностей. Сатана прагне зруйнувати нашу дружбу з Господом, і будь-які надламані стосунки з Ним треба відновлювати. Плід такої дружби - сміливе й щире молитовне спілкування. Спираючись на Івана 15:16 та 16:23-24, проповідник нагадує, що Ісус обрав нас, щоб ми приносили тривкий плід і просили в Отця в Його ім'я, аби радість наша була повна. Наприкінці він закликає громаду догоджати Богові, довіряти Йому в усьому й оточувати себе справжніми друзями.

Це середове богослужіння розкриває багатогранність молитви через дві проповіді. Перший проповідник описує заступницьку молитву як ознаку духовної зрілості: як дитина переходить від молока до твердої їжі, так і ми спершу молимося за власні потреби, а згодом дозріваємо до того, щоб нести інших перед Богом. Він показує, що така молитва народжується з любові - Авраам благає за Содом попри розрив із Лотом, Ісус дивиться на багатого юнака "і любить його", а Аарон і Хур підтримують втомлені руки Мойсея, доки не прийшла перемога. Згадуючи, що саме два роки тому помер його батько, він говорить, як глибоко відчувається втрата чиєїсь молитви. Другий проповідник виводить три уроки з молитов Іллі. На горі Кармил його молитва була короткою, ясною й сміливою, і вогонь зійшов перед натовпом, тож будь готовий молитися просто й з вірою навіть серед невіруючих. На вершині він схилився, поклавши обличчя між коліна, і молився сім разів, доки не з'явилася хмаринка завбільшки з долоню, тож молися, доки не прийде відповідь. Під ялівцевим кущем, виснажений і готовий померти, він молився щиро у своїй слабкості, і Бог відповів не докором, а силою. Здорове молитовне життя, наголошують проповідники, тримає все це разом - прилюдне, наполегливе й особисте. Моліться за загублених, за тих, хто в нужді, одне за одного про зцілення і за тих, хто при владі. Богослужіння завершується заступництвом за церкву, за хворих, за країну й за прийдешнє пробудження.

Вечір починається з прикладу Неемії, який наполегливо молився близько чотирьох місяців - від кіслева до нісана, - доки Господь не прихилив серце царя. Звідси простий урок: молитися постійно й не занепадати духом, бо Бог чує кожну молитву, хоч відповідь може прийти за мить або за роки. Сама ж церква - це джерело, до якого спраглі люди приходять напитися живої води Божого Слова. Далі звучать два образи Церкви. У Матвія 16, коли Петро визнав: 'Ти - Христос, Син Бога Живого', Ісус сказав, що на цій скелі - на твердому пізнанні того, ким Він є, - збудує Свою Церкву. У 1 Тимофія 3:15 Церква названа домом Божим, стовпом і утвердженням істини, а ще вона - наречена Христова, покликана народжувати нових віруючих. Кожен із нас особисто є Церквою, і Христос запитує кожного: 'А ти за кого Мене маєш?' Старший пастор додає, що немає на землі важливішого місця за Церкву: усе творіння стогне, очікуючи з'явлення синів Божих. Церква живе стосунками - любов'ю до Бога й до ближнього, - а не будівлею чи музикою. За зразком Дій 2:42 здорова громада тримається чотирьох речей: апостольського навчання, спільноти, ламання хліба по домах і молитви. Як вуглина холоне, коли її виймуть із вогню, так і віруючий не втримається живим осторонь від зібрання, а служіння, які дає Христос, покликані спорядити нас до праці в наш час.

Це причасне богослужіння зосереджене на одинадцятому розділі Першого послання до коринтян, де апостол Павло виправляє церкву не для того, щоб засоромити її, а щоб напоумити, як люблячий батько повчає своїх дітей. Проповідник звертає увагу, що Павло, який раніше хвалив коринтян за вірність вченню, не міг похвалити їх за те, як вони сходилися на Господню вечерю, бо їхні зібрання були позначені поділами, себелюбством і зневагою до бідних замість любові. Серце звістки в тому, що хліб і чаша повертають нас до Голгофи - до тіла, ломленого, і крові, пролитої однаково за кожного віруючого. Оскільки ми всі причащаємося від одного хліба, приймати вечерю означає згадувати жертву Христа й водночас шанувати брата чи сестру поруч, ким би вони не були. Проповідник закликає випробовувати самих себе, чекати одне на одного й прощати, приходячи до столу в мирі з Богом і ближнім. Він нагадує, що Господь готує трапезу навіть перед лицем наших ворогів, що рани Христа приносять зцілення й прощення, і що це новий завіт у Його крові. Хто приймає гідно, розрізняючи тіло, отримує благословення; хто чинить це недбало, накликає на себе осуд.

Цей вечір благовістя розпочався зі свідчень молоді про те, що Бог зробив у їхньому житті. Один поділився, що навчання, дружба і навіть студентський клуб серфінгу стали нагодою твердо стояти за Христа, посіяти насіння Євангелії під час місіонерської поїздки й відкласти власну гордість, щоб уся слава належала Богу. Інша розповіла про Божий захист, коли її батько вижив у аварії посеред пустелі, а незнайомець-християнин довіз його аж додому. Третій зізнався, що ніколи не міг подолати гріх власними силами, аж доки не перестав боротися сам і просто почав шукати Бога, який наповнює нас усе більше, коли ми наближаємось до Нього. Головну проповідь промовив брат Павло, і вона трималася одного слова - послух. Багато віруючих, сказав він, радше терплять свою віру, ніж насолоджуються нею, бо живуть у тихій непокорі, переконуючи себе, що дадуть раду самотужки. На основі Івана 3:36 та Івана 14:15 він показав, що справжня любов до Бога доводиться виконанням Його заповідей і що послух - це плід любові, а не тягар обовʼязку, так само як любов у шлюбі виявляється в радісному, охочому служінні. Це він приклав до домівки: діти мають шанувати батьків (Ефесян 6), а батьки формують дітей живим прикладом віри куди більше, ніж словами. Шлях назад, наголосив він, - це основи: час у Слові й щира молитва, а не лише присутність у церкві, та швидке 'так' на все, про що Дух Святий просить сьогодні. На завершення він закликав кожного цілком віддати себе Христу й ходити в радісному послуху.

Це недільне зібрання було місіонерським служінням. Брати і сестри ділилися свідченнями про те, як церква служить власному місту: годує голодних, дає прихисток і воду безпритульним, роздає продукти бідним та літнім людям і піклується про сиріт у дитячому будинку. Поруч лунали звіти про місіонерські поїздки та плани, зокрема про поїздку в Україну. Служителі нагадали Ісусів наказ іти й навчати всі народи (Матвія 28) та бути свідками спершу вдома, а потім аж до краю землі (Дії 1:8), служачи Христові в найменших (Матвія 25). Головну проповідь пастор виголосив про любов Божу. Бог не просто любить - любов є самою Його сутністю, так само як Він святий і є світлом. Ця любов вилилася на світ через Ісуса Христа (Івана 3:16), а Римлян 8 запевняє, що ніщо - ні скорбота, ні небезпека, ні навіть смерть - не може відлучити нас від неї. Зі свідченнями про озлоблену родичку, чиє серце розтануло під час заклику до покаяння, про Савла-гонителя і про Петра, відновленого після відречення, проповідник закликав вірних перебувати в цій любові (Івана 15), не любити минущого світу (1 Івана 2:15-17) і дозволити Святому Духові знову запалити першу любов, що могла охолонути. Царство Боже, сказав він, усередині нас.

Цей вечір прославлення і свідчень у Слов'янській церкві повного Євангелія був місіонерським зібранням, що проходило англійською мовою, і весь він звучав однією думкою: Бог безмежно любить тих, хто почувається далеким від Нього. Молоді брати й сестри один за одним розповідали, як Ісус зустрів їх у соромі, зневірі та поразках, знову й знову повертаючись до слів: "Так бо Бог полюбив світ, що Сина Свого Єдинородного дав". Через образ батька, який прийняв кару замість сина, історію Адама і Єви, що поховалися в саду, та пророцтво Ісаї 53 промовці показали, що власна праведність людини схожа на брудне ганчір'я і тільки кров Ісуса може по-справжньому очистити нас. Ми слухаємось Бога не заради правил, а тому що любимо Його й не хочемо завдати болю Тому, Хто полюбив нас першим. Старший пастор Микола завершив притчею про блудного сина. Батько не докоряв синові, що повертався, - він побіг назустріч, обійняв його і влаштував свято, бо любов не здатна втратити того, кого цінує. Вечір закінчився ясним запрошенням: де б ти не був, повертайся додому, адже Отець уже біжить тобі назустріч.

Богослужіння починається із заклику зібратися коло Господнього столу, щоб споживати духовну їжу і щодня прославляти Бога. Служитель нагадує, якою ціною здобуте наше спасіння, і дивиться вперед на неділю, коли серцем згадуватимемо смерть і страждання Христа на Голгофі. Він читає псалом 145 "Величатиму Тебе, мій Боже і Царю", а також псалом 119:96, де велич Божа недослідима, а заповідь Його безмежно широка. Прикликати ім'я Боже можна на всякому місці, не лише на горі чи в Єрусалимі, тож кожне місце стає місцем молитви і подяки. Головна звістка - про справжню любов. Спираючись на Івана 3:16, проповідник пояснює, що правдива любов це не почуття, яке згасає після весілля, а любов, що тримається до самої старості. Бог явив таку любов, віддавши Свого Єдинородного Сина: Він не пошкодував єдиного Сина, а впокорився заради нас, щоб ми мали життя вічне. Такою ж самовідданою любов'ю ми покликані любити одне одного. У новому завіті нам уже не треба проливати кров, та ми жертвуємо собою в смиренному служінні - розставити стільці, встати серед ночі, щоб допомогти, зробити те, про що просять, як для Господа. Справжня любов завжди готова допомогти, і вона потребує смирення, бо гордим Бог противиться, а смиренним дає благодать.

Під час понеділкового молитовного ефіру пастор Плетньов проповідує з Послання до ефесян і зосереджується на першому розділі: Бог обрав нас у Христі ще перед заснуванням світу, щоб ми були святими й непорочними перед Ним у любові. Заради цього Христос пролив Свою кров на Голгофі, щоб ми були відділені від світу, розіп'яті й воскреслі разом із Ним для нового життя. Головне слово, яке багато хто проминає, - це останнє: у любові. Святість без любові вироджується в холодне фарисейство. Спираючись на третій розділ, проповідник нагадує: Бог веде Своїх святих до того, щоб осягнути ширину, довжину, глибину й висоту любові Христової, що перевищує розуміння, і сповнитися всією повнотою Божою. Як учить Перше послання до коринтян, навіть великі діла та знання без любові нічого не варті. Четвертий розділ застерігає: не бути немовлятами, яких хитає кожен вітер вчення, а зростати в любові до Христа - Голови Церкви. А п'ятий розділ кличе наслідувати Бога, як улюблені діти, і жити в любові, стаючи приємними пахощами для Нього. Як Марія розбила алавастрову посудину, так і дану Духом любов треба виливати, надто ж до ворогів. Пастор згадує брата, ув'язненого за проповідь Євангелія, який поніс пораненого недоброзичливця в безпеку, і ця любов привела того до покаяння.

Це служіння побудоване навколо свідчень місіонерської команди церкви, яка їздила до Мексики та Гватемали, щоб послужити дітям-біженцям і вуличним дітям. Брат Давид розповідає, як вони ремонтували школу, ділилися їжею та Євангелією і переконалися, що любов Божа робить чужих людей рідними навіть тоді, коли немає спільної мови. Він нагадує церкві, що ми по-справжньому пізнаємо себе лише тоді, коли пізнаємо Бога, і що навіть проста праця здатна змінити все майбутнє дитини. Молодий брат Веніамін ділиться тим, як роздавання чистого одягу обірваним і голодним дітям стало образом того, що Ісус зробив для нас - підняв нас із бруду цього світу і зодягнув у нове життя. Поїздка відкрила, наскільки розпещеним і безтурботним стало наше життя і як убогі люди тримаються надії та радості, які ми вже забули. Спираючись на Матвія 24, він питає, чи готові ми до раптового приходу Господа, коли стільки наших справ і стосунків залишаються незавершеними. Завершується служіння розповідями про місцеве служіння: вихід із хрестом на вулицю, де роздали понад тисячу буклетів, і щомісячне служіння в домі для літніх людей. Наскрізна думка така: ніхто не є надто молодим чи надто старим, щоб нести любов Христа простою присутністю та молитвою, а серцевина всього - побачити, який великий і милостивий наш Бог, і радіти, що Він спасає.

Це послання на День батька записане під час пандемії COVID-19 для служіння церкви в будинках для літніх людей. Служителі сумують за особистою зустріччю, тож вітають своїх слухачів піснями й словом через відео. Вони складають шану кожному батькові за роки праці, жертовності та любові, нагадуючи, що самі змогли стати батьками лише завдяки Богові. Серцевина проповіді - слова з 2 Коринтян 6:18: "Я буду вам Отцем, а ви будете Мені синами й доньками." Навіть найкращі земні батьки недосконалі, а дехто взагалі ніколи не зазнав батьківської любові, через що залишаються зранені родини й розбиті серця. Та Всемогутній Бог, Творець усесвіту, послав Свого Сина Ісуса з неба й пропонує Себе як досконалого Отця, що ніколи не покине тих, хто до Нього звертається, - подібно до батька, який вибіг назустріч блудному синові. Проповідник запрошує кожного сказати "так" цьому Отцеві, прийняти прощення й довіритися оселі, яку приготував Ісус, де не буде вже ні сліз, ні хвороб, ні вірусів, ні смерті. Служіння завершується молитвою покаяння та закликом провести цей день у щирій розмові з Небесним Отцем.

Це слово було сказане на вінчанні Норріса й Каті. Проповідник згадав весілля в Кані Галілейській, де радість почала вичерпуватися, аж поки не виявив Себе Ісус. Він закликав молодих і всіх присутніх завжди запрошувати Христа у свій новий дім, бо без Нього немає ні справжньої радості, ні миру. Спираючись на Писання, він нагадав, що Сам Бог є творцем шлюбу: Він з'єднав Адама і Єву в любові, а кожен християнський шлюб є живим образом Христа та Його нареченої - церкви. Добрий шлюб він порівняв із симфонією: справжня злагода народжується тоді, коли чоловік і дружина дозволяють Слову Божому й Святому Духові вести кожну сферу спільного життя, роблячи все з любов'ю. Молодим прозвучали прямі поради для дому. Чоловік має любити жертовно, як Христос полюбив церкву, дружина - шанувати й підтримувати чоловіка, а обоє - наближатися до Бога, щоб ставати ближчими одне до одного. А над усе, услід за Ісусом Навином, подружжя покликане прийняти одне спільне рішення: я і дім мій будемо служити Господеві.