Свідчення

Гостьовий проповідник Віталій Ткач, пастор церкви з Клівленда, родом з Рівного, починає з історії Давида і Саула. Чому юний Давид безстрашно вийшов проти Голіафа, тоді як досвідчений цар Саул тремтів від страху? Уся різниця в одному слові - помазання. Дух Божий зійшов на Давида і відступив від Саула. На основі Луки 4:16-22, де Ісус читає слова пророка Ісаї "На мені Дух Господній, бо він помазав мене," проповідник пояснює: у Старому Заповіті помазували лише обраних - пророків, священників, царів. Але після дня П'ятидесятниці помазання Святого Духа дане кожному віруючому, а не якимось особливим "помазанцям". І дане воно не для емоційних пережиттів, а для покликання: Бог помазав нас, щоб ми виконували його місію там, де ми є - як мама, як працівник, як ближній. Наприкінці, як Саул, ми можемо згубити помазання через непослух, а як Ісуса в Назареті, нас можуть не приймати через наше минуле. Заклик - залишатися в помазанні, не жити вчорашніми досягненнями і щодня просити в Бога свіже помазання.

Брат Назар поділився свідченням про дар, який Бог дав кожному, але який часто роками просто припадає пилом. Він зріс у віруючій сім'ї, проте довго не мав живого спілкування з Богом, бо знаходив сотні причин, аби не проводити час із Ним. У послуху він продав великий дім мрії й під час ковіду переїхав у крихітну хату, і саме тоді Бог почав посилати йому сни про в'язнів, які читають книгу для учнівства. Попри безліч зачинених дверей, з того сну виросло справжнє тюремне служіння: ув'язнені віддавали серця Христу, самі починали вивчати Слово, а книгу зрештою схвалили на планшеті кожного в'язня. Коли одні двері зачинилися і його не допустили, Бог відчинив інші - у колонії для підлітків. Брат Микола з України відкрив послання Якова: усякий добрий дар сходить від Отця світла, а чисте й непорочне благочестя - це піклуватися про сиріт і вдів та берегти себе неоскверненим від світу. У світі, що лежить у злі й охоплений війною, саме милосердя показує людям, що Бог справді є і що Він про них дбає. Він розповів про 12-річного хлопчика, який збирає й продає гриби, щоб купити хліба, і про втомлену бабусю, що сама виховує чотирьох осиротілих онуків; проста допомога відкрила цій родині очі на Христа, і нині вони ходять до церкви. З Луки 7, де Ісус воскрешає сина наїнської вдови та де Іван Хреститель ставить своє запитання, звучить заклик не чекати порятунку від земних царів, а звертати погляд до Ісуса, який зцілює, воскрешає і благовістить убогим. Будьмо святі й сміливі, як лев, і нехай наш дар і наше милосердя несуть світло Христа в найтемніші місця - у в'язниці, до самотніх і до зранених війною родин.

Служіння почалося з гостинної зустрічі молоді з сусідньої церкви та спільного прославлення - жертви хвали Господеві. Головна проповідь була про те, яку вагу часом має ім'я. На простих життєвих прикладах - тесть, чиє ім'я шанованого лікаря відчиняло двері, та родинна піцерія, чия фамілія здобувала прихильність - проповідник показав, що ім'я справді може важити багато. Далі він звернувся до найважливішого імені - Ісус. Через це ім'я приходить спасіння; у ньому хрестяться, зціляються і звільняються; йому підкоряються демони, і колись перед ним схилиться кожне коліно. Проповідник поділився живими свідченнями зцілення та визволення, зокрема згадав, як ще хлопчиком наказав собаці, що мчав на нього, спинитися в ім'я Ісуса - і пес утік. Друге за важливістю ім'я, сказав він, - твоє власне. Ісус, добрий Пастир, кличе кожну вівцю на ім'я; твоє ім'я записане на небесах, і заради тебе Христос постраждав на хресті. Диявол нашіптує, що ти ніхто, недостойний і нечутий, і що до Бога доступ мають лише особливі люди. Та ти можеш молитися просто в ім'я Ісуса - і Отець чує тебе особисто.

Цього недільного ранку церква провела місіонерське служіння. Брати читали з Дій 14 та Послання до Римлян 15, пригадуючи, як апостоли поверталися і звітували про те, що зробив Бог, віддаючи славу лише Йому. Громада раділа служінням, які підтримує: біблійній школі, що підготувала працівників для 170 українських церков у Європі, місіонерам в Індонезії, радіослужінню та свідченню студентки, чиє пригнічене життя змінилося, коли вона почала щодня читати лише один вірш Писання. Сестра Віра, що приїхала з Дніпра, свідчила з Першого послання Івана 5: народжений від Бога перемагає світ вірою. Вона розповіла про війну в Україні - відключення світла, холод і страх - і про те, що люди гинуть не від труднощів, а від втрати надії. Ісус, той самий учора, сьогодні й навіки, є нашою непохитною надією, а Дух, вода і кров разом свідчать, що ми можемо піднятися і перемогти, визнаючи Його устами. Головна проповідь розкрила силу Крові Христа, показавши, як вона стікає з Його голови, рук, ребра, ніг і спини, даючи нам мир, владу, прощення, Євангелію для звіщення та зцілення. Через Писання та яскраві приклади проповідник закликав вірних спочити в завершеній справі Христа й нести своє свідчення туди, куди б вони не йшли.

Це останнє служіння року - час озирнутися назад і подякувати. За 52 неділі та десятки вечірніх зібрань Бог промовляв, навчав і вів Свій народ. Тож тепер варто не лише лічити благословення, а й пригадати, які об'явлення Господь давав, і чесно спитати себе: чи виконали ми їх? Шукай найперше Божого Царства, нагадує проповідник, і Він подбає про все потрібне. Головна думка вечора - слова 'Нехай буде по слову Твоєму'. Брат Василь звертає погляд на Ноя, який зробив усе, що звелів йому Бог, і на Марію, яка відповіла: 'Я раба Господня, нехай буде мені за словом твоїм'. Двері ковчега зачинив Сам Бог, і ті, хто лишився ззовні, загинули; але в Христі двері спасіння тепер відчинені для кожного, хто вірить. Найбільша подія в історії - не висадка на Місяць, а прихід Спасителя, і ми входимо у 2026 рік із надією, що Бог буде з нами, захистить і поблагословить, як обіцяв. Служіння наповнене подякою і свідченнями. Брати й сестри розповідають про зцілення після невдалої операції, про порятунок від небезпечної інфекції, про визволення з алергічної кризи і про навернення, що почалося 52 роки тому з новорічної зустрічі та пророчого слова. Випробування міняють наші пріоритети, кажуть вони, і в кожній ситуації Бог навчає, тримає за праву руку і доводить Свою вірність.

У неділю перед Різдвом проповідь починається з відповіді тим, хто називає святкування Різдва язичництвом або твердить, ніби слова "Різдво" немає в Писанні. Євангеліє від Матвія (1:18) ясно говорить: "Різдво Ісуса Христа було". Отже, прихід Бога на землю в людському тілі є біблійним фактом, гідним радості й подяки. Головна звістка веде нас до Луки 2:8-20 і ставить запитання: чому Божа слава відкрилася не священникам і не царям, а бідним, простим пастухам? Відповідь проста - Бог гордим противиться, а смиренним дає благодать. Це підтверджують Софонія 3 та "простота в Христі" (2 Кор. 11:3). Сам Христос явив це, прийшовши у світ беззахисним Немовлям і живучи в тихому послуху. Пастухи лишають нам взірець для наслідування. Вони не зволікали, а поспішили; вони засвідчили іншим про побачене; і повернулися додому, прославляючи Бога. Проповідник закликає не вертатися після служіння до своїх турбот, а й далі тримати серце налаштованим на хвалу за дар Ісуса Христа.

Проповідник починає з відрезвляючої картини: усе нажите в житті, навіть мільйони, залишається біля могили, як і імена в паспорті та на надгробку. У вічність із нами йде лише одне ім'я - те, яке ми заслужили своїм життям. Він називає його новим іменем, яке обіцяє дати Христос, справжньою сутністю, без якої ніхто не ввійде в Царство Небесне. Спираючись на 2 Коринтян 3:2, він нагадує, що віруючі - це живий лист, якого всі люди знають і читають. Ми не невидимі: люди дивляться, як ми ходимо, говоримо, терпимо, реагуємо й любимо одне одного. Кожен із нас або добрий приклад, або камінь спотикання, через який хтось відвертається від віри. Словами з Ефесян 4:1-2 він закликає церкву поводитися гідно покликання - з покорою, лагідністю та довготерпінням у любові. Ім'я, яким нас називають, ми заробляємо вчинками: хто постійно обманює, стає обманщиком, хто краде, стає злодієм, і жодне гарне слово цього не прикриє. Він застерігає від суперечливої смиренної гордості, у якій немає ані краплі святості, і нагадує, що навіть Бог дає нам ім'я за тим, ким ми є насправді - як назвав Йова невинним і праведним перед сатаною.

Брат Ярослав розповідає про служіння Дому милосердя - випікання хліба, годування голодних, проповідь Євангелія на прифронтових територіях, стрижку поранених у лікарнях і поселення врятованих у місіонерські громади. Він пояснює, чому віддає цьому життя: двадцять два роки тому Бог підняв його з алкоголю та наркотиків. Кілька разів він був при смерті, а вмираючи від туберкульозу, почув від Бога: "Не помреш, але будеш зцілений". З Буття 1:26 він навчає, що людину створено за Божим образом, щоб відображати Його любов у щоденному житті. Цитуючи Римлян 14:17, він каже, що Царство Боже - це праведність, мир і радість у Святому Дусі, і Богові ми служимо просто видимим, праведним життям, несучи цей мир іншим. Можна назватися християнином і не відображати Христа, тому він закликає ніколи не мовчати про Бога. Другий проповідник протиставляє Саула й Давида. Саул не послухався, йшов на компроміси, втратив чутливість до Святого Духа, загордився, звинувачував інших і беріг лише свій вигляд перед людьми - тож коли прийшли велетні, не було кому з ними стати. Давид залишився смиренним, каявся на колінах, відмовився від обладунків Саула і вийшов проти Голіафа в ім'я Господа. Заклик ясний: будь як Давид, а не як Саул, щоб люди бачили справжню віру в тому, як ти відображаєш Бога.

Служіння розпочалося словом із 2-го Петра, де Писання порівняне зі світильником, що сяє в темному місці. Перший проповідник звернувся до 9-ї глави Івана про чоловіка, сліпого від народження. Учні думали, що хтось згрішив, як колись друзі Йова (Йов 8:20), та Господь відповів, що той народився сліпим, щоб на ньому виявилися Божі діла. Згадавши сліпого тенора Андреа Бочеллі та Ніка Вуйчича, народженого без рук і ніг, проповідник наголосив, що Бог використовує людину незалежно від її 'упаковки' й обертає нашу неміч на свою силу. Він поділився, як свого часу вірою залишив університет заради армії, де привів людей до Христа. Гості-місіонери, брат Юрик і його дружина Ріта, родом із Польщі, а нині служать у Бразилії, говорили про нашу ідентичність у Христі та про дар праведності, миру й радості в Дусі Святому, який не купиш за гроші (Ісая 55). Юрик розповів, як ще десятирічним відчув Царство Боже, а Ріта - як, бувши спустошеною органісткою, нарешті знайшла впевненість у спасінні, читаючи 10-ту главу Івана. Із 28-ї глави Повторення Закону місіонери застерегли: ми втрачаємо Боже благословення тоді, коли перестаємо дякувати Йому в достатку. Вони розповіли про 102-річну сестру Ему, якій Господь додав ще 27 років життя після того, як вона навчилася дякувати за все, а також про плідне служіння серед переселенців у Бразилії та літніх євреїв в Аргентині.

Це середохресне служіння було зосереджене на одній істині: коли всі людські плани, зв'язки й запасні варіанти вичерпані, саме стовідсоткова довіра до Бога відчиняє двері для Його чудес. Проповідник нагадав приклади Писання - Ізраїль, затиснутий між військом фараона й морем, Йов, що втратив усе, але сповідував живого Викупителя, та воскресіння Лазаря - щоб показати: Бог ніколи не спізнюється і не приходить зарано, а діє завжди вчасно. Він поділився особистим свідченням про свого друга Тараса, якого мобілізували на війну й відправили до штурмового підрозділу майже на вірну смерть. Коли вже ніхто не міг допомогти, Тарас просто молився й чекав на Бога. В останню мить його відібрали для роботи з документами завдяки навичкам програміста й перевели далеко від передової, тоді як половини тих, з ким він навчався, уже немає серед живих. Висновок такий: клич до Бога в день недолі, вір до самого кінця, очікуй Його втручання і дякуй ще до того, як прийде відповідь. Інші брати доповнили цю звістку - що Слово Боже є невичерпним джерелом, до якого треба повертатися щодня, що ворог реальний і прибирає вигляду ангела світла, і що нам слід тримати духовні вуха налаштованими, щоб чути Божий голос через Писання, через обставини й навіть через одне тихе слово, яке Він повторює, доки ми не дослухаємось.

Новорічне богослужіння напередодні 2025 року стало днем свідчень і подяки. Громада оглядалася на прожитий рік, щиро дякувала Богові за Його милість і охорону, згадувала, чого Він навчав, і готувалася ввійти в новий рік з глибшою посвятою та більшою свободою для дії Святого Духа. Головна думка проповіді взята з Євангелія від Матвія - 2-й розділ про мудреців та Матвія 21:43 про Царство, дане народові, що приносить плід. Мудреці принесли золото, ладан і смирну - те саме, що Бог колись велів для скинії (Вихід 30). А оскільки тепер ми храм Духа Святого (1 Кор. 3:16), Бог чекає від нас плоду: золото - це плід духа, що тихо росте в серці, ладан - молитва, яка підноситься, мов вечірня жертва, а смирна - смерть для самого себе, щоб у нас ожив Христос. Упродовж вечора брати й сестри ділилися свідченнями про Божу турботу за минулий рік - сон, що відвів молодого чоловіка від Чорнобиля і зберіг йому життя, праця й дім, дані вчасно, щедрість, яку Бог повернув сповна. Служіння завершилося подякою за сім Божих дарів і впевненою надією на вічне Царство та прихід Христа.

Запрошений брат, родом з України, говорив про Божий задум і Божу волю для нашого життя (Єремія 29:11). Навіть серед війни та випробувань Господь має для нас плани на добро - щоб дати надію й майбутнє. Як Йосипа продали в рабство, а Бог через це врятував цілу родину, так і те, що здається втратою, Бог обертає на благо. Тож варто цінувати те, що Господь уже дав, довіряти Йому й уміти чекати. Життя - тільки в Сині (Івана 3:16; 1 Івана 5:12), а Ісус стоїть біля дверей серця і стукає; як Петро, що почав тонути, гукаймо: 'Господи, спаси мене.' Далі пастор проповідував про щедре давання, запитуючи: чи можемо ми обкрадати самих себе - і скільки це коштуватиме? Спираючись на Малахії 3:8 та 2 Коринтян 9:7, він наголосив, що не проповідує ні десятини, ні 'процвітання', а закликає давати Богові щиро й радо, а не з примусу. Через свідчення з власного життя - перші зарплати, віддані Богові, подаровану пральну машину із сушаркою, напис 'сплачено повністю' - він показав, що благословення повертається до того, хто дає. Гроші не прокляті; гріх - це любити їх і служити їм замість Бога. Богослужіння завершилося подякою і молитвою - за Україну й за всіх, хто страждає, за захист, і з вдячністю: 'якби не Ти, Господи', наше життя було б зовсім іншим. Богові ми віддаємо не лише фінанси, а й свій час і служіння (Ісус у Гефсиманії: 'чи не могли ви побути зі Мною бодай годину?'). Пускай хліб свій по воді - те, що ми посилаємо вперед до Бога, залишається нашим.

На прикладі життя Давида проповідник показав, що означає бути людиною за серцем Божим (Дії 13:22). Найвірніша ознака серця, у якому живе Боже помазання, - це його чутливість до гріха: коли Давид лише відрізав край Саулового одягу, а згодом коли перелічив народ, його серце стрепенулося від болю, і він покаявся. Саме ця чуйність, а не знання Писання чи красномовство, є справжнім свідченням Божої присутності. Він застеріг, що багато віруючих багаті на знання, але голодні щодо помазання, бо обирають учителів, які лестять їхньому слуху (2 Тимофія 4:3). Давид не підняв руки на Господнього помазаника навіть тоді, коли мав нагоду, і вшанував Саула навіть після його смерті. Помазання, яке ми отримали, перебуває в нас і навчає нас усього (1 Івана 2:27). Друга проповідь закликала церкву жити як люди, ведені Святим Духом, справжнім автором книги Дій. Ми приходимо разом не для того, щоб оцінювати спів чи проповідь, а щоб змінитися; церква без Духа подібна до мавзолею. Ісус кличе нас бути Його свідками (Дії 1:8) - тими, хто справді бачив і пережив Його, - у власному місті й до краю землі. Служіння завершилося молитвою за родину в жалобі та за країну.

Гостем служіння був брат Василь з Прикарпаття, з-під Коломиї, який послужив церкві піснею і власним свідченням. Після молитви подяки Богові, що збирає Своїх дітей, і очікування приходу Христа він розповів про горе війни в Україні та про те, що церква не стоїть осторонь, а допомагає людям і молиться за мир і свободу. Піснею подяки він прославив Бога за щоденний хліб, чисту воду, дитячу усмішку і передусім за голгофський хрест, що простив його гріх і назвав його дитям Божим. Далі він згадав своє життя: народився у великій бідній родині, був обдарованим співаком і музикантом, мав повагу в краї, але почав пиячити і до тридцяти років утратив усе, ставши нікому не потрібним. Зацікавлення сусідом, який покаявся, привело його на служіння в Коломиї, де він вийшов наперед, схилив коліна і помолився простими словами: Боже, відкрий мені всю правду. Так він знайшов нову родину в Христі. Попри гоніння від села і навіть від рідного батька, незабаром увірувала і його дружина, а з часом серця людей перемінилися. Він нагадує, що всі згрішили, що немає іншого імені під небом для спасіння і що кожен, хто в Христі, - нове творіння.

Проповідь починається з Першого послання Петра 5:6-7, і проповідник запитує, як насправді кожен з нас переживає тривогу. Він зауважує, що неспокій виявляється по-різному - хтось багато їсть, хтось втрачає апетит, хтось гризе нігті чи стає дратівливим, - але головне питання в тому, як реагувати правильно. Він наводить два приклади: пастора, який через хвилювання довів себе до кривавих виразок і навіть утратив упевненість у спасінні, доки о другій годині ночі Бог не звільнив його від страху в молитві; і Дуайта Муді, чия церква згоріла під час великої пожежі в Чикаго, але який підняв Біблію й довірив усе Богові, а Бог згодом дав більшу церкву. Правильна відповідь на будь-яку біду - чесно прийти до Бога: "Господи, я в скруті, допоможи мені." Божа любов не залежить від того, скільки ти читаєш, молишся чи жертвуєш - Він любить тебе як Батько. Те, що ми визнаємо устами, має силу, тож говорімо довіру, а не страх, і не відчиняймо дверей ворожим звісткам. Як закликає Послання до Галатів 6:2, ми маємо носити тягарі одне одного й молитися за того, хто поряд страждає. Другий служитель читає Дії 10 про Корнилія, чиї молитви були згадані перед Богом, і ділиться свідченням про зцілення своєї матері від раку після молитов її дітей. Він пригадує сліпого Вартимея, який не дав себе змусити мовчати і кликав, доки Ісус не спинився й не повернув йому зір. Заклик простий: не дозволяй думкам і страхам випереджати тебе - відкрий уста й принеси свою потребу живому Ісусові, Який присутній і досі питає: "Чого ти хочеш від Мене?"

Богослужіння починається з нагадування, що без Христа ми нічого не можемо зробити, тож громада спершу просить Господнього благословення. Проповідник читає з 8-го розділу Приповістей, заклик мудрості: блаженний, хто слухає мудрість і щодня чуває біля її воріт, бо хто знайшов її, той знайшов життя і ласку від Господа. Знайти справжню мудрість, пояснює він, означає знайти Спасителя Ісуса Христа. Він згадує царицю Савську, яка здолала далеку дорогу, щоб послухати Соломона, і назвала блаженними тих, хто може щодня стояти перед ним. Ісус казав, що цариця Південна осудить цей рід, бо вона приходила слухати Соломона, а тут перед нами стоїть Той, Хто більший за Соломона. Сам Творець, що дав Соломонові мудрість, промовляє слова спасіння й навчає нас, як прожити життя, щоб досягти Царства Небесного. Звертаючись до Псалма 23, проповідник проголошує, що Господь - наш добрий Пастир. Давид від юності був пастухом, рятував овець із пащі лева й ведмедя, тож розумів і як пасти, і як довіряти Пастиреві. Біблія ділить людей на овець і козлів, і щоб тішитися опікою Пастиря, треба мати лагідне серце вівці. На завершення він ділиться власним свідченням: до цієї країни вони приїхали лише з чотирма валізами й боргом, збирали чорницю, та знайшли глибоке вдоволення в малому, бо справжня радість тече з довіри до Пастиря, а не зі статусу чи майна.

Богослужіння розпочалося притчею про сіяча з Матвія 13. За Ісусом усюди ходили натовпи, бо Він говорив із владою і відкривав правду про Отця в притчах, щоб прості люди могли її зрозуміти. Насіння - це Боже слово, а наше завдання - прийняти його відкритим серцем і принести плід. Ісус не залишив нікому виправдань: хто має вуха, нехай слухає й розуміє. Брат Денис проповідував про ходіння в Святому Дусі. Дух - це не просто дар мов, а Особа, наш Утішитель, що нагадує нам про Ісуса, свідчить про Христа, докоряє за гріх, воскресив Ісуса, роздає духовні дари й запевняє, що ми - Божі діти. Бути веденим Духом означає віддати себе волі Божій і жити нею трьома шляхами: бути чутливим, щоб почути, бути слухняним до Його так, ні чи почекай, і ставитися до Нього з благоговінням, а не ходити за тілом. Головне слово приніс брат Давид: Ісус іде, і найбільше нам потрібна жива зустріч із Ним. З Матвія 28 жінки, що шукали розп'ятого Ісуса, знайшли порожній гріб, зустріли воскреслого Господа, поклонилися біля Його ніг і були послані звістити інших. Ділячись власним свідченням про визволення, Давид закликав приходити голодними, зустріти Христа біля хреста, а потім іти й проголошувати, що Цар воскрес і повертається, адже перед Ним схилиться кожне коліно.

Запрошений проповідник на ім'я Володимир починає зі свого свідчення. Народжений у Казахстані в родині, де не було віруючих, він дійшов до питань: хто я, звідки я і куди йду. Поки рідні в Україні молилися за нього, Бог покликав його через сон, і у тридцять три роки він прийшов до церкви в Одесі та віддав своє життя Христу. Спираючись на шостий розділ Послання до галатів, він особливо виділяє одну думку: Бог не дозволяє з Себе насміхатися, і що людина посіє, те й пожне. Проповідник простежує життя Якова, який підступом ухопив батьківське благословення, а потім сам був ошуканий Лаваном, довгі роки служив і скуштував те саме, що колись зробив іншим. Зустріч Якова та Ісава зі сльозами стає живим образом прощення, який підкріплює слово Ісуса: якщо ми не простимо людям, то й Отець не простить нам. Завершується проповідь свідченнями про прощення. Кореєць-пастор, що помирав у в'язниці, простив усіх рідних, кого винуватив, дійшовши у думках аж до Адама. Володимир розповідає, як його батько навернувся і вперше одружився у сімдесят два роки, а брат із дружиною прийняли хрещення після дванадцяти років молитви. Заклик ясний: відпустити кожну образу, не переставати молитися за загублених близьких і бути готовими до Божого діяння.

На першому зібранні нового року служіння розпочалося подякою і читанням 112-го псалма: у Христі Бог зодягнув віруючих у шати праведності, тож навіть у темряві праведним сходить світло. Проповідник нагадав, що праведник не лякається лихої чутки, бо серце його тверде й уповає на Господа, а памʼять про нього живе вічно. З першого розділу Євангелія від Івана він вказав на Христа як на живе Слово, що стало тілом, повне благодаті та правди, і на праведників - Симеона, який у Дусі чекав побачити спасіння Господнє, та Рут, що залишила все, аби Бог Ізраїля став її Богом. Згадавши молитву Мойсея навчитися лічити свої дні, він закликав громаду мудро прожити кожну годину й кожен день нового року, памʼятаючи, що все наше життя записане в книзі Божій і постане перед Ним. Через прості життєві приклади - недбалого працівника, викритого записами на сервері, і дівчинку, що вдосконалювала свій почерк - він підкреслив: лише кров Христа очищає нас, тож робімо діло Господнє старанно й бережімо себе чистими від світу. Гість, брат Олександр, проповідував з 25-го розділу Матвія, де Христос ототожнює Себе з голодним, подорожнім і вʼязнем: що ми зробили найменшим, те зробили Йому. Він зворушливо розповів про дитячий будинок «Перлинка» в Україні під час війни - евакуацію десятків дітей, прихисток для сотень біженців, опіку над сиротами й навіть над старенькими, покинутими у свої вісімдесят - і закликав церкву й далі являти милосердя, як для Господа.

У різдвяні дні церква збирається, щоб говорити про народження і життя Ісуса Христа, ділячись і сльозами, і радістю одне одного, бо все, що пов'язане з Ним, ми разом розуміємо й приймаємо. Перед своєю піснею брат Сергій ділиться роздумом, який дедалі частіше навідується до нього з роками: що чекає на людину після життя і чи впізнають та покличуть нас на ім'я там, по той бік. Він згадує розмову на похороні, де брат запитав його: "Чи ти готовий?" Відповідь була проста: "Я завжди готовий." Сергій порівнює це з днем, коли його родина виїжджала до Америки, де наймолодшому було лише три місяці, а старшому чотирнадцять. Діти гралися надворі, та коли настав час їх покликати, вони відразу прийшли. Так само, коли покличе Небесний Отець, ми будемо готові, бо лише Він знає належний час, і там нас упізнають і покличуть на ім'я. Богослужіння завершується благословенням дітей, які йдуть до недільної школи. Бог благословляє нас, але й дає владу благословляти інших, тож церква несе в молитві своїх дітей і близьких. Світ буває страшним, і лукавий прагне відібрати, але всі вони належать Господу.

У неділю після Дня подяки пастор закликає громаду не зупинятися на вдячності за достаток і за спасіння, а запитати себе: чим ми віддячуємо Богові? Спираючись на притчу про таланти й на слова Христа "добрий і вірний слуго, увійди в радість Господа свого", він заохочує кожного знайти своє місце служіння, а не порівнювати служіння чи виправдовуватися. Він нагадує, як ковчег завіту благословив дім Овед-Едома і як богобоязлива родина Мойсея була під Божим захистом: Бог благословляє тих, хто шанує і служить Його дому. Запрошений пастор Сергій із України відкриває першу главу Неемії й питає, чому Неемія залишив свій спокій, чому Мойсей покинув Єгипет, чому Ісус зійшов зі слави небес. Відповідь - співчуття: Бог відчуває наш біль як Свій власний. Він ділиться свідченням про служіння на сході України, про арешт і побиття у 2014 році, про те, як молився вголос і проповідував своїм катам, і як його відпустив начальник, що впізнав у ньому Божого чоловіка. Після років гуманітарної праці й відкриття притулків для покинутих літніх людей і нужденних він свідчить, що церква - це руки Божі на землі. Уся служба веде до одного: вийти зі свого затишку й послужити стражденним, бо все, що ми робимо для інших, ми робимо для Самого Христа.

Проповідник розгорнув три уривки. У Даниїла 3 троє юнаків сказали цареві, що їхній Бог може врятувати їх із печі, а якщо й ні, вони все одно не вклоняться ідолу. У Діях 16 Павло і Сила опівночі молилися й співали, аж поки землетрус не сколихнув в'язницю і не спали кайдани. У Євреїв 4 нас кличуть сміливо приступати до престолу благодаті. Він пригадав історію порятунку під час війни й затоплення в Україні, коли прості віруючі ризикували всім, щоб урятувати маму з дітьми, як образ того, що Бог приходить до нас у найбільшій біді. Головний ключ, сказав він, у тому, щоб у будь-якій пастці чи випробуванні бігти до престолу благодаті й називати Бога Отцем. Наче адреса на конверті, слова "Отче наш, що на небесах" посилають молитву прямо до Того, Хто відповідає. Людина може бути доброю, щедрою й чесною, та Царство належить лише дітям Божим, тож спершу треба прийняти Його як свого Отця. Потім гостя, сестра з Кореї, поділилася свідченням із Єремії 1. Небажана й ледь не вбита ще немовлям, роками гнана думками про смерть, вона знайшла в Христі Отця, Який дбає і захищає. Покликана служити в Україні, вона навчилася молитися вранці й уночі, довіряючи, що Бог завжди відповідає, навіть коли відповідь ні. Її пересторога була ясна: не будуй власного царства власними силами, а шукай Самого Бога, бо хто знаходить Його, той знаходить усе.

Це недільне місійне служіння стало святом того, що Бог зробив через церкву. Молодь, яку навчила запрошена команда благовісників, вийшла на пляж у Клірвотері, щоб подолати страх перед людьми і звіщати Євангелію - як особисто, так і вголос на вулиці. Понад десять осіб вирішили піти за Ісусом, за хворих молилися про зцілення, а юнаки ділилися власними свідченнями. Одна родина розповіла про місійну поїздку до Домініканської Республіки, де було засновано церкву, охрещено людей і повінчано літнє подружжя гаїтян, яке залишило чаклунство. Головна проповідь нагадала, що Євангелія приходить не лише в слові, а в силі та в Дусі Святому. Спираючись на послання апостола Павла і книгу Дій, проповідник закликав бути живим прикладом, листом, який читають усі, та посудиною, наповненою Духом. Як апостоли, що казали, що не можуть мовчати про побачене й почуте, кожен, хто справді пережив спасіння, стає невпинним свідком. Завершальне слово з книги Йони показало, що Бог з любов'ю шукає Своїх служителів навіть тоді, коли вони тікають від поклику, бо кожна людина дорога Йому. Церкву закликали бути слухняною, хоча б раз на рік вирушати на місію, молитися за тих, хто віддалився, і пам'ятати, що одне слово Євангелії здатне змінити долю людини.

Старший проповідник починає з 33-го псалма, закликаючи церкву шукати Господа, а тоді розповідає про свою першу за п'ять років поїздку в Україну: спершу не пускала пандемія, потім війна. Наче розвідники, послані в Ханаан, він поїхав сам побачити, як тримається віра під тиском, бо переконаний, що кожна віра проходить через вогонь. Побачене вразило його. Громада, яку він колись залишив, тепер наповнює будівлю майже на тисячу місць, і чимало в ній тих, кого світ відкинув: колишні залежні, в'язні, поранені сім'ї, які нині служать Богові своїми дарами. Біблії лежать в окопах, солдати моляться псалмами, а по всій понівеченій війною Україні віруючі везуть людям хліб і Євангеліє. Навіть серед бомб і трун багато хто навертається до Христа, і це доказ, що Бог досі керує спасінням в останні часи. З притчі про пшеницю й кукіль він застерігає не рватися виполювати інших власним судом, адже відділяє лише Бог у жнива. На завершення він боронить святість Вечері Господньої, чаші Нового Завіту в крові Христа, і кличе батьків до покаяння, прагнучи, щоб віра дітей та внуків не всихала, а росла.

У День батька проповідник розкриває три ознаки побожного батька за прикладом нашого Небесного Отця. Передусім батько має по-справжньому любити своїх дітей і робити так, щоб вони це відчували, як Ісус перебував у любові Отця і кликав учнів перебувати в ній. По-друге, батько лишає спадщину. Кожен передає наступному поколінню або порожнє, безцільне життя, або живу віру. На прикладах Авраама, Ісаака та Якова і за закликом пророка Йоіла розповідати дітям про діла Божі видно, як благословення тече від батька до дитини, коли дитина приймає його вірою. По-третє, батько будує з дітьми дружбу, найвищий звʼязок довіри й любові, як Христос назвав учнів друзями. Гість-проповідник завершив власним свідченням: заснування церкви, прихисток для біженців війни і старший родич, що поклав душу за друзів своїх, показавши, що щоденна жертва батьків лишає дітям тривкий спадок віри.

Середове богослужіння почалося з Мойсеєвого благословення з Повторення Закону 33:3: Господь любить Свій народ, усі святі перебувають у Його руці, і вони припадають до Його ніг, щоб слухати слово. Як Марія обрала найкращу частку біля ніг Ісуса, так і ми покликані слухати Духа правди, що свідчить нам про Христа. Далі проповідник пройшовся життям Самуїла. Він народився з Анниних сліз та обітниці віддати сина Господеві й зростав у служінні. Та Ізраїль пережив тяжкі дні - беззаконня синів Ілія, поразки від филистимлян, узяття ковчега, коли відійшла слава. І в благословенні, і в нещасті Самуїл лишався вірним та звіщав Боже слово. Другий брат додав свідчення про свого батька - віруючого, гнаного за радянської влади, засудженого на роки сибірських таборів, зціленого від сухот, наверненого й охрещеного в крижаній воді, знову ув'язненого за друк Біблій. Він віддав Богові все життя. Заклик до нас той самий: лишатися вірними і в добрі часи, і у випробуваннях, бути світлом та твердою основою для наступного покоління.

Запрошений місіонер проводить вечірній семінар про благовістя. Він нагадує церкві, що кожен віруючий живе на землі заради місії і що ми вже тримаємо в руках найбільшу силу - не земну чи ядерну, а Євангеліє хреста, яке є силою Божою на спасіння (Римлян 1:16; 1 Коринтян 1:18). З Дій 1:8 він показує, що кожна дитина Божа покликана бути свідком: спершу самим життям, бо наша радість, мир і терпіння промовляють навіть тоді, коли люди відкидають слова, а потім відкритими устами про Ісуса. Він ділиться живими свідченнями - як приводив до Христа подорожніх під час року праці в аеропорту, як послух Духові колись зупинив чоловіка, що хотів викинути вагітну дружину з вікна, і як сам зцілився від хвороби печінки. Він дає чотири практичні ключі благовістя: дозволь Святому Духові вести тебе, починай з інтересів людини і спускайся до її рівня, ділися власним свідченням і ніколи не сперечайся про релігію чи конфесію - просто показуй людям Ісуса. На завершення він закликає бачити душу, а не лише людину, трудитися для Царства Божого, а не для однієї громади, і знову наповнитися силою Духа.

Того вечора двоє запрошених проповідників говорили про одне. Перший, пастор, що служить у Пакистані, нагадав, що Бог діє через те, що вже є в наших руках. Перш ніж стати проти Голіафа, Давид був вірний у меншому - у боротьбі з левом і ведмедем. Жезл Мойсея був звичайною палицею, доки той не кинув його перед Господом; саме там жезл ожив і почав творити чудеса. Так само п'ять хлібів і дві рибини помножилися лише тоді, коли опинилися в руках Ісуса. Від нас не вимагається бути гідними чи здібними - лише бути доступними і віддати Богові те мале, що маємо. Проповідник зізнався, що більшу частину життя провів у депресії й ніколи не думав, що Бог його використає. Та коли він віддав себе Господеві, Бог узяв таку людину, як він, і повів до народів. Другий служитель, Тома, народжений в Ефіопії й навернений у Німеччині, назвав своє слово швидким відновленням. Тридцять три роки тому, загублений і далекий від Бога, він почув у басейні від незнайомця лише: Ісус Христос спасає, і ці слова сколихнули саму основу його серця. Увірувавши серцем і визнавши устами (Римлян 10), він народився згори, годинами поглинав Писання, а за два тижні вже всюди проповідував Євангелію. Живе Боже Слово, сказав він, гостріше за всякий обосічний меч і здатне за мить обернути темряву на світло, а біль на радість.

Богослужіння починається з нагадування, що Бог віддає кожному за його дорогами, тож нам треба ходити тим шляхом, який обирає Він, повертаючись знову й знову до Його Слова. З Числ 17 проповідник згадує, як суха жезлина Аарона за одну ніч розквітла - знак того, що навіть те, що видається мертвим, може зацвісти, коли Бог обирає й благословляє. Через молитву Якова та через слова про скороминущість життя у Псалмах та Екклезіяста лунає заклик жити готовими до приходу Христа, роблячи нині те, що треба зробити. Гостя ділиться сильним свідченням: чотирнадцять років у полоні наркотиків, лікарі відмовилися від неї з діагнозом рак крові, та через багаторічні молитви матері її знайшов Христос. Зцілена, відновлена, у шлюбі, вона з чоловіком майже тридцять років служить у реабілітації й бачила тисячі врятованих із підвалів і тунелів, де вмираючих не пам'ятає ніхто, крім Бога. Головна звістка - про молитву. Бог хоче, щоб усі спаслися, навіть ті, кого люди вже списали як безнадійних, бо за таких людей помер Христос. Як та настирлива вдова перед неправедним суддею, нам треба молитися й не занепадати духом. Та молитва може стати гидотою, коли ми затуляємо вуха від Слова Божого й просимо лише для себе; справжня молитва - чуйна, вдячна й покірна, і Бог зважає на скрушеного духом, хто тремтить перед Його Словом.

Богослужіння починається із заклику приходити до Бога з чистим серцем. Спираючись на Матвія 5:23-24, служитель нагадує церкві: спершу примирися з ближнім, а тоді принось дар хвали до жертовника, і приходь спраглим, щоб Бог вилив Свого Духа. Двоє молодих місіонерів діляться свідченнями про місячні поїздки - до Танзанії та до Непалу. У селах, школах і на ринках вони звіщали Євангелію, молилися за хворих і бачили, як багато людей віддавали життя Ісусу навіть там, де ділитися вірою було заборонено. Головне слово, з Послання до Римлян 8, говорить про три духовні закони: закон гріха, що постійно тягне нас додолу, закон смерті, що чекає внизу, і закон Духа життя в Христі Ісусі - закон спасіння. Як парашутист, що підготував усе, та забув парашут, жодні людські зусилля не спинять падіння - лише Ісус. Хто кличе Його ім'я, вірить серцем і визнає устами, той спасеться. Наприкінці звучить нагадування: насіння, посіяне в дусі, дасть плід у Божий час.

У цю місіонерську неділю громада святкувала велике доручення Христа й молилася за служителів, які звіщають Євангеліє по всьому світу. Головна проповідь знову відкрила притчу про доброго самарянина яскравим образом: Єрусалим високо вгорі, Єрихон далеко внизу та небезпечна дорога, де подорожнього пограбували й кинули напівмертвим. Той зранений чоловік - це занепале людство, побите гріхом і приречене на вічну загибель. Священник, що пройшов повз, означає закон, який не міг спасти; левит - доброчинність цього світу, що полегшує нужду, але не зцілює душі. Лише самарянин, тобто Сам Христос, зупинився, перев'язав рани оливою та вином, поніс пораненого й привів до заїзду - до Церкви. Два динарії, залишені господареві, - це Святий Дух і Слово, дані Церкві, щоб дбати про зранених, доки Він не повернеться й не віддасть за кожне добро. Заклик простий: кожен віруючий - місіонер, і місія починається вдома, у твоєму власному Єрусалимі - у подружжі, з дітьми, із сусідами й колегами. Сестра-місіонерка з України поділилася свідченням: як тікала від війни, як вижила під час жорстокого нападу, постячи за неспасенних рідних, і як навчилася ставати в проломі в молитві за тих, хто й досі далеко від Бога.

Це молодіжне англомовне служіння майже повністю було віддане відкритим свідченням, де брати й сестри ділилися тим, як Бог промовляв до них і як послух Його голосу змінював життя. Провідник нагадав церкві, що наші свідчення - це не просто історії: вони зміцнюють віру, підбадьорюють одне одного й показують, що той самий Бог, Який діяв у житті іншого, може діяти і в твоєму. Одне за одним лунали свідчення. Брат послухався тихого спонукання повернутися й допомогти жінці, що застрягла в аеропорту. Юнак розповів, як зустрів Бога в пустелі горя після смерті батька від раку. Бог не давав заснути дівчині, щоб вона молилася за двох подруг у біді, і обидві отримали прорив. А гостя з України поділилася, як пережила напад і навчилася довіряти Божим планам більше за власні, коли війна змусила її покинути Київ. Завершальне слово зібрало все воєдино з Послання до галатів 2:20 - уже не я живу, а живе в мені Христос. Ми не можемо стати святими власними зусиллями: праведність і святість приймаються благодаттю, коли Христос живе в нас. Заклик був простий: дослухайся до Його голосу, корися йому й дозволь Йому зробити тебе світлом і сіллю для світу.

На конференції для молодих дівчат запрошена спікерка Ольга відкриває Приповісті 9:10 - початок мудрості то страх Господній - і закликає дівчат не чекати, поки мудрість прийде сама з роками. Її треба свідомо шукати вже тепер, коли формуються дружні стосунки, обирається майбутній чоловік і здобуваються життєві навички, адже ці ранні рішення визначають усе подальше життя. Вона порівнює віруючу людину з деревом, посадженим над водою (Єремії 17:7-8): ми лишаємося міцними лише тоді, коли наше коріння живиться Божим Словом, напоюється Його присутністю, зігрівається Його світлом і час від часу очищується від поганих звичок. Справжні стосунки з Богом, як і міцний шлюб, будуються не на яскравих миттєвостях, а на щоденній вірності, навіть коли немає бажання читати чи молитися. Далі Ольга ділиться власним свідченням: раптова хвороба під час вагітності, яка забрала її ненароджену донечку, більшу частину кишечника і ледь не саме життя. Вірші, завчені нею ще в дитинстві, стали живим словом, що відганяло страх і відчай. Бог провів її крізь усе, згодом подарував двох синів, а жінку, якій казали, що вона більше ніколи не їстиме, зробив кухаркою, що годує інших - доказ того, що Він пише історію відкуплення навіть з наших найтемніших сторінок.

Молодий місіонер на ім'я Девід, який приїхав разом зі своєю командою з біблійної школи, починає служіння з прославлення імені Ісуса (Івана 14:6) і нагадує церкві, що кожен віруючий запечатаний обіцяним Святим Духом - запорукою нашої спадщини (Ефесян 1:13-14). Звідси він оголошує тему проповіді - вище покликання. Найвище покликання, каже він, це не стати відомим євангелістом, проповідником чи пророком, а просто бути сином або дочкою Бога (2 Коринтян 6:18). Девід відверто ділиться своїм темним минулим - зруйнованою дружбою, наркотиками, депресією та кількома спробами самогубства, зокрема жорстоким побиттям, яке він ледве пережив. У найтемнішу мить він закричав: 'Ісусе, якщо Ти справжній, допоможи мені', і Бог відповів. Він застерігає, що ворог найсильніше нападає саме на тих, хто несе велике покликання, але віруючі мають владу в імені Ісуса і Святого Духа як Утішителя. Бог кличе не здібних, а доступних, тож головне питання: чи готовий ти бути доступним? Далі лунають свідчення його місіонерської команди, що готується вирушити до Танзанії та Непалу, а потім пастор завершує словом із Матвія 9:35-38: жнива великі, а робітників мало, і Ісус шукає не таланту, а пастирів зі співчуттям. Пастор закликає церкву до справжнього спілкування - спершу з Ісусом у молитовній кімнаті (1 Коринтян 1:9; 1 Івана 1:1-4), а потім один з одним - і просить усіх відкрити свої домівки для українських біженців, які щойно прибули.

Богослужіння Великої п'ятниці починається там, де колись починалося поклоніння Ізраїлю - біля мідного умивальника з книги Вихід, де священники омивалися, перш ніж наблизитися до Бога. Звідти проповідник веде нас до горниці з 13 розділу Івана, де Ісус, Господь і Вчитель, знімає верхній одяг, бере рушник і омиває ноги учням. Головний урок - смирення: ми вже раз назавжди обмиті Кров'ю Христа, та все ж щодня наша хода потребує очищення, і ми покликані схилитися й послужити одне одному в любові. Після проповіді церква омиває ноги одне одному. Далі прочитано всю розповідь про страждання Господа з 18 та 19 розділів Івана - арешт у саду, зречення Петра, суд перед Пилатом і питання 'Що є істина?', терновий вінець, слова 'Це Людина' та розп'яття на Голгофі, що завершується вигуком 'Звершилось'. Проповідник зупиняється на Гефсиманії, де Ісус молився до кривавого поту, і на хресті - найганебнішій зі смертей, де Син поніс гріхи всього світу, а Отець відвернув Своє лице. Біля Господнього столу віруючі приймають хліб і чашу, випробовуючи власні серця та згадуючи Його тіло, зламане за нас, і Кров, пролиту на відпущення гріхів, з нагадуванням, що Його ранами приходить зцілення для тіла, душі й розбитого серця. Завершує служіння свідчення Олі зі служіння реабілітаційного центру 'Нове життя' - про звільнення від чотирнадцяти років наркотичної залежності та про зцілення, отримане тоді, коли жоден лікар не міг допомогти, - живий доказ того, що лише Христос звільняє полоненого.

Цей вечір поезії зібрав двох віруючих - Наталю Шевченко та Леоніда Писарчука, - які служать Богові словом. Обоє розповіли, як народжувався їхній дар: Наталя писала ще дитиною, у юності захопилася піснями про кохання, а у вісімнадцять віддала своє життя Христу, спалила старі зошити й пообіцяла, що відтепер її слово прославлятиме лише Боже ім'я. Леонід, який навернувся у двадцять шість років і не вмів ні співати, ні грати, ні проповідувати, почав писати вірші, щоб вилити подяку Тому, Хто його врятував. Головна думка вечора, узята зі слів апостола Павла до Тимофія, - не дати дарові згаснути, а роздмухати його в полум'я. Кожному щось довірено; іскру можна роздмухати у вогонь, а можна тихо загасити. Поезію вони порівняли з краплею оцту-концентрату: одне відкриття від Духа вміщає цілу проповідь, а понад половину самого Письма написано як натхненна Богом поезія. Вечір не оминув і болю. На тлі війни між братніми народами обоє поетів благали про любов і прощення замість ненависті, а Наталя згадала власну війну - дев'ять місяців тяжкої хвороби, коли вона лежала прикута до ліжка й чула спокусу проклясти Бога, доки не прошепотіла, що все одно обирає Його, - і тоді почалося зцілення. Через вірші про хрест, порожню гробницю та справжню небесну батьківщину вечір кликав не вростати корінням у земне, а тримати його напоготові для Господа.

Ця середова зустріч була відведена для молитви про зцілення, а проповідь вела слухачів через восьмий розділ Євангелія від Матвія. Після Нагірної проповіді Ісус зійшов з гори, і за Ним рушив натовп - не тільки заради навчання, а тому що Він зціляв недужих. Проповідник по черзі показав трьох "пацієнтів": прокаженого, який сказав "Господи, коли хочеш, можеш мене очистити"; сотника, що повірив самому лише слову Ісуса про свого слугу; і Петрову тещу, яку палила гарячка. Дотик, слово або сама воля Ісуса - і хвороба відступала. Головна думка: Ісус - Лікар над усіма лікарями, Той, Хто ще Ізраїлю обіцяв "Я Господь, твій Цілитель". Безглуздо питати Його "чи хочеш Ти мене зцілити?" - звісно ж, хоче. Натомість Він Сам ставить нам інше запитання: "Чи хочеш бути здоровим?" - і тоді треба зробити так, як Він каже. Ісая 53 свідчить, що Він узяв наші немочі й поніс наші хвороби, понісши на хрест і гріх, і недугу. Двері до зцілення відчиняє віра. Віра сотника здивувала Ісуса, а друзі, які спустили розслабленого крізь розібраний дах, явили свою віру. Зцілення сягає не лише тіла, а й духовних недуг - гріха та залежностей, від яких самотужки не звільнитися. Проповідник поділився власним свідченням про молитву над дружиною, коли біль відступив, і покликав церкву виходити вперед, бо молитва віри зцілить недужого.

Це було місіонерське недільне служіння, яке почалося з нагадування, що Євангелія має бути звіщена до краю землі, на всіх п'яти континентах. Брат Василь, який уже дев'ять років служить у семінарії в Україні й цього самого тижня повертається туди попри непросту обстановку, проповідував із Другого послання до Коринтян (9 і 13 розділи). Він закликав громаду давати щедро, бо хто щедро сіє, той щедро й жатиме, і нагадав, що все зароблене на землі залишиться тут, а спасенна душа житиме вічно. На живих прикладах він показав високу ціну й вічну нагороду місії: сирієць, що навернувся й тепер звіщає Євангеліє тисячам арабів у Києві, та місіонери минулого, які поховали власних дітей і самі рано відходили, щоб мільйони змогли колись читати Писання рідною мовою. Він поділився й особистим шляхом: залишив кар'єру, затишок і теплу Флориду, зрозумівши, що місія потребує жертви, послуху та довіри до нагороди, якої ми часто не бачимо за життя. Друге слово звернуло увагу на особисте свідчення: слова Ісуса, що ми насамперед будемо Його свідками, і самарянку, яка побігла розповісти своєму місту. Громаду заохотили не ховатися за організованим служінням, а ділитися, людина за людиною, тим, що Бог зробив для них, - саме тоді церква готувалася до місіонерської поїздки в Домініканську Республіку.

Цього вечора подяки, хвали й поклоніння церква зібралася, щоб у піснях, молитві та відкритих свідченнях полічити Божі благословення. Молодь ділилася тим, як Господь учить їх віддавати свої страхи, ставити Бога на перше місце й стояти в усій Божій зброї, а один брат засвідчив, що навіть утративши дружину, він і далі знаходить причини дякувати Господу посеред долини випробувань. Головне слово, яке приніс запрошений проповідник, будувалося навколо одного запитання: як тебе звати? На прикладі відомої сцени з арени у фільмі Гладіатор він показав, що людина може зовні виглядати як раб, а всередині нести набагато величнішу сутність. З Ісаї 43, 1 Петра 2 та Послання до ефесян 1 і 2 він нагадав, що Бог кличе нас на ім'я, робить нас вибраним родом і царственим священством та називає святими й непорочними перед Собою. Ця нова особистість - чиста благодать, якої не можна заслужити чи здобути власними зусиллями. Коли ми віруємо, Бог запечатує нас Святим Духом як Свою заруку, і та сама сила, що воскресила Христа з мертвих, тепер живе в нас у повноті. Найбільший дар, за який варто дякувати, підсумував проповідник, - це ім'я та родина, які Бог даром дав Своїм дітям.

Вечір розпочався з вивчення 25-го розділу Дій апостолів. Наставник вірш за віршем пройшов суд над Павлом перед Фестом, новим римським правителем, що змінив Фелікса в Кесарії. Юдейські провідники знову висунули звинувачення, яких не змогли довести, і змовлялися вбити Павла дорогою, та апостол, римський громадянин, зажадав суду в кесаря - і саме так Бог вів його до Рима. Згадали й історію царя Агриппи та його сестри Вереніки, що прибули з великою пишнотою послухати в'язня. Головну проповідь приніс гість і побудував її на словах з Послання до Римлян 10:13 - кожен, хто призве ім'я Господнє, спасеться. Він наголошував на одній істині: хто кличе це ім'я, той спасається, зцілюється і визволяється. Спираючись на Корнилія з 10-го розділу Дій та на обітниці Ісуса в Євангелії від Івана, він закликав вірних кликати Ісуса на ім'я зі справжньою вірою, бо Святий Дух ніколи не байдужий до серця, що волає з глибини. Проповідь рясніла свідченнями з багатьох років місіонерського служіння - повернуте до життя немовля при смерті, жінка, звільнена після двадцяти років мук, наркозалежна, зцілена від цирозу, чоловік, визволений від демонічного полону, і власна історія проповідника, який пережив операцію на серці й рак. Висновок простий: ім'я Ісуса - міцна твердиня. Перебувай у Ньому, клич Його, і Він прийде та оселиться у твоєму серці.

Цей англомовний вечір хвали та свідчень зібрав церкву разом, щоб прославити Бога й розповісти про те, що Він робив у їхньому житті. Служіння почалося з нагадування: як колись уся країна завмерла, дивлячись на одну подію 11 вересня, так одного дня весь світ побачить Ісуса, що повертається у славі - і віруючі вже стоять на боці переможців. Під час свідчень кілька людей щиро говорили про різницю між формальним відвідуванням церкви та справжнім, живим життям із Богом. Один брат розповів, як раптова хвороба й лікарня під час пандемії зупинили його метушню та оживили глибоку зустріч зі Святим Духом, яку він пережив багато років тому. Інші ділилися тим, що розмова з Богом схожа на будь-які близькі стосунки, що Бог дав роботу всупереч обставинам і подбав про потреби в дорозі. Вечір завершився не довгою проповіддю, а хвалою та молитвою одне за одного. Лунала проста думка: поклоніння - це вдячність, яку можна приносити в усьому, адже Бог радіє навіть кожному нашому подиху.

Це євангелізаційне служіння було зосереджене на Святому Дусі. Громаді нагадали, що Дух дає багато дарів, а не лише дар мов, і що від нас потрібне тільки одне - не переставати просити й залишатися посудиною, готовою до Божого вжитку. Кілька членів церкви поділилися свідченнями: десятирічний хлопчик, який отримав дар мов на таборі; працівник пошти, на очах у якого Бог відчиняв одні неможливі двері за іншими, поки він був вірний у малому; та інші, кого Дух вів свідчити про Христа у звичайних, буденних місцях. Запрошений проповідник Рой Дентон побудував своє слово навколо рибальства. Спираючись на Ісусів заклик зробити учнів ловцями людей, він описав п'ять видів риб, які часто трапляються в церкві: сома, що живиться сміттям із дна; великоротого окуня, який пліткує та принижує інших; камбалу, що бачить лише один бік кожної історії; рибу-кулю, яка надувається від гніву через дрібниці; і лосося, який пливе проти течії. Саме лососем, сказав він, Бог кличе нас бути - віруючим, який іде проти течії культури й віддає власне життя, щоб інші знайшли нове життя у Христі. Його дружина Шеріл додала, що найважливіші духовні моменти часто стаються у звичайні дні і що без Ісуса навіть забезпечені та гарно вдягнені люди залишаються загубленими. Служіння завершилося закликом до вівтаря - наново наповнитися Духом і жити як свідки там, куди нас поставив Бог.

Це недільне вечірнє місіонерське служіння було присвячене одному питанню: як стати дієвим свідком Євангелії? Молодь і недільна школа вели поклоніння, а час відкритого мікрофона наповнився щирими свідченнями - про те, як триматися за Слово в час тривоги і страху, як знаходити мир, сіючи мир довкола, про несподівані розмови з незнайомцями, які влаштував Сам Бог. Кожна історія показала, що навіть маленька буденна мить здатна донести любов Христа тому, хто її потребує. Брат Петро провів живу ілюстрацію вуличного благовістя: добровольці зіграли три типи людей - утвердженого віруючого, того, хто ще вагається, і невіруючого - щоб показати, що Євангелію можна просто й щиро звістити кожному. Він нагадав про юну безіменну полонянку, яка вказала своєму панові на Божого пророка: дитина далеко від дому все ж знала, що може зробити Господь. Брат Нік відкрив серце вечора зі Слова з Євангелії від Марка 6 та Дій 1:8. Ісус сказав учням: Ви дайте їм їсти, - а тоді запитав: Скільки маєте хлібів? Так само сьогодні Він питає кожного з нас: що ти маєш дати? Неможливо подати світові те, чого сам не маєш. Перш ніж стати свідками, ми маємо прийняти силу Святого Духа й самі по-справжньому побачити дію Христа у власному житті. Заклик був ясний: поглиблюй молитву, перебувай у Слові, наповнюйся Духом - і тоді йди та світи.

Це прощальне служіння за єпископом Миколою Олексійовичем Гущиним, який відійшов до Господа. Його діти разом з єпископами та пастирями, що прилетіли вшанувати його, перетворюють зустріч не на жалобу, а на подяку Богові за довге й нелегке життя віри: важке дитинство, вивезення на примусові роботи, вісім років радянських таборів за безстрашне свідчення про Христа і десятиліття пастирського та єпископського служіння в Росії, а згодом у Флориді. Проповідь зосереджена на християнській надії перед лицем смерті. Спираючись на Филип'ян 1, Об'явлення 14:13 та Екклезіяста 7:1, служителі наголошують: для віруючого смерть - це надбання, відійти й бути зі Христом незрівнянно краще, і навіть у смерті прославляється Христос. Вони втішають родину не сумувати, як інші, що не мають надії, бо розлука лише тимчасова, а зустріч на небі певна. Повторюючи слова з Євреїв 13:7, вони закликають кожного пам'ятати цього вірного наставника й наслідувати його віру - його лагідність, небажання говорити про когось погано, служіння миротворця серед церков і єдине прагнення пізнавати й звіщати Боже Слово. Мета служіння - щоб кожен так ходив перед Богом, аби, як і він, дістати свідчення, що догодив Господеві, перш ніж бути взятим додому.

Служіння починається з розгляду 7-го розділу Дій апостолів, де Стефана несправедливо звинувачують перед первосвящеником. Замість виправдовуватися, він проповідує всю історію Ізраїлю - від Авраама та Йосипа до Мойсея й Давида - показуючи, як Бог вірно вів Свій народ, а той відповідав на Його любов невдячністю, противився Святому Духові та переслідував пророків, аж доки не зрадив Месію. Стефан стає взірцем для віруючого. Сповнений Святого Духа, він бачить відкрите небо й Ісуса, що стоїть праворуч Бога, і навіть під градом каміння продовжує молитися: "Господи Ісусе, прийми мій дух" та "Господи, не залічи їм гріха цього". Проповідник порівнює це із Захарією з 2 Хронік 24, який за старого завіту волав, щоб Господь побачив і відплатив. А ми живемо за новим завітом і йдемо слідами Христа: благословляємо ворогів, і навіть Савл, що стеріг одежу катів, згодом був прощений і спасенний. Вечір завершується представленням охочих до водного хрещення, які перед церквою сповідують, чому хочуть іти за Ісусом. Посилаючись на 1 Тимофія 6:12 та 1 Петра 3:15, пастор закликає їх добре визнати віру перед багатьма свідками й бути готовими навіть на роботі чи серед незнайомих дати відповідь про свою надію без сорому.

Цей англомовний вечір хвали і поклоніння насправді був служінням благовістя і пройшов у форматі відкритого мікрофона, де брати й сестри ділилися щирими свідченнями, народженими від Духа. Поклоніння тут подавалося не як звичка, а як повна віддача, коли людина відкладає всі турботи й тривоги і цілком зосереджується на Ісусі. Один за одним віруючі свідчили. Жінка, з якої спав неспокій після прохання про молитву, зрозуміла, що Бог часто веде через людей, котрих посилає. Сестру, що бореться з раком, майже незнайома дівчина переконала поїхати до школи зцілення, і там та навчилася долати страх, розмірковуючи над Словом слово за словом. Молода жінка, яка роками жила у страху смерті, перемогла його, тримаючись за Псалом 23. Інші говорили про Божу зброю, про те, щоб покладати свій неспокій на Господа, і про небезпеку ховати гріх замість того, щоб нести його Богові. Завершальне слово все поєднало. Як Йона, посланий до Ніневії, і як зцілений чоловік, якому Ісус сказав піти й розповісти своїм рідним, кожен віруючий має призначення і власну історію. Наповнені Святим Духом, ми покликані бути церквою, що приймає зламаних без осуду - однією рукою приймаючи грішника, іншою підносячи його до святого Бога. Пастор закликав кожного записати своє особисте свідчення й бути готовим ним ділитися, бо для благовістя немає нічого сильнішого, ніж розповісти, що Ісус зробив у твоєму житті.

Це вечірнє англомовне служіння, яке здебільшого вели молоді люди церкви, розпочалося з поклоніння про силу імені Ісуса, що розриває всякі кайдани. Далі настав час відкритого мікрофона, коли вірні ділилися тим, що Бог робив у їхньому житті, і всі свідчення сходилися до однієї думки: ходити з Богом - це живі стосунки, а не набір релігійних правил. Кілька історій особливо зворушили серця. Одна дівчина розповіла про низку пробуджень, які привели її від холодної релігійності до щирої молитви, читання Писання і навіть свідчення пацієнтові, що намагався накласти на себе руки. Інший брат поділився п'ятьма кроками покаяння на прикладі того, як пророк Натан викрив царя Давида, а ще один згадав, як тривога за дім і страховку навчила його довіряти Божому промислу. Запрошений проповідник, молодий чоловік із цього ж міста, приніс головне слово з Марка 16: ідіть і проповідуйте Євангеліє, і знамення супроводжуватимуть тих, хто вірить. Його заклик був простим - твоє поле для жнив починається вдома, на роботі, у школі, серед сусідів. Служіння завершилося спільною молитвою, щоб 2021 рік став роком пробудження, і проханням до Ісуса знову розірвати всякі кайдани.

На тижні Подяки церква зібралася на вечір прославлення та благовістя, який почався з поклоніння й відкритого запрошення ділитися свідченнями. Один молодий брат проповідував з Євангелія від Івана 11, де Ісус воскрешає Лазаря, нагадавши, що іноді Бог дозволяє ситуації дійти до межі, коли її вже неможливо розв'язати по-людськи, щоб ми сперлися на Його воскрешаючу силу. Господь здатний викликати з гробу навіть те мертве в нашому житті, що вже смердить, на Свою славу і нам на добро. Кілька членів церкви свідчили про Божу вірність у щоденних дрібницях. Жінка розповіла, як Бог двічі відповів на прості молитви її онуків про загублених улюбленців, наче підморгнув з неба, доводячи, що чує навіть найменші прохання; інший брат поділився, як одна думка привела його до потрібної майстерні саме вчасно. Спільна нитка всіх історій - для Бога немає надто малих справ, і славу за них треба віддавати Йому, а не списувати все на випадковість. Пастор Петро завершив служіння історією Іллі та Єлисея у 2 Царів 2. Єлисей не захотів покинути свого наставника й попросив подвійну частку його духа, а пастор закликав віруючих, особливо молодь, обирати благочестиві приклади, коритися духовно зрілим християнам і платити ціну за помазання Святого Духа, а не вдовольнятися однією швидкою молитвою. Він щиро визнав, що того дня сам не послухався Божого спонукання, і застеріг: якщо ми не слухаємо, Бог скористається кимось слухнянішим. Вечір завершився молитвою згоди, щоб англомовне служіння стало справжнім благовістям, яке приводить загублених до Христа.

Богослужіння починається з нагадування, що Царство Боже всередині нас (Луки 17) і що найбільше, чого ми чекаємо, - це пришестя Господа. Головна проповідь, спираючись на Об'явлення 11:19 та Числа 10:35, роздумує над ковчегом завіту, у якому лежали скрижалі, манна і жезл Аарона. Ізраїль носив їх не за наперед продуманим планом, а як живі свідоцтва Божої вірності на своєму шляху, і так само нині ми є храмом Духа Святого, збираючи в собі пам'ять про те, як Господь вів, зціляв, годував і беріг нас. Ці зібрані свідоцтва найбільше потрібні в час випробувань. Коли все добре, ми забуваємо, та коли приходить біда - хвороба, втрата, переслідування, навіть пандемія, що спустошує церковний дім, - матеріальне минає, але ніхто не може відняти пам'ять про те, що Бог вийшов нам назустріч. Через образ Дагона, що впав перед ковчегом (1 Самуїлова 5), і словами псалма проповідник нагадує: святе і грішне не можуть жити в одному домі, і якщо Господь не будує й не береже, марна наша власна сила. Друге слово з Луки 5 - про розслабленого, спущеного крізь стелю, і про покликання митаря Левія: Ісус побачив їхню віру, читав серця, прощав гріхи і прийшов покликати грішних, а не праведних. Завершується служіння особистими свідченнями, зокрема розповіддю пастора про хрещення Духом Святим у день народження багато років тому, і закликом до всієї церкви розповідати, що зробив Господь.

Це був особливий вечір вдячності, хвали й поклоніння, проведений у місяць пошанування пасторів. Замість однієї проповіді церква відкрила вільний мікрофон для свідчень, і весь вечір перетворився на спільну подяку - Богові, пасторам Миколі та Петру й одне одному. Один за одним люди свідчили, що церква - це жива родина й тіло Христове. Віряни згадували, як громада допомагала їм із переїздами, молилася під час хвороб і важких часів, була поруч тоді, коли світ не мав чим зарадити. Вони застерігали не сприймати ці благословення як належне - дах над головою, їжу, здоров'я, рідних і передусім кров Ісуса, що єднає чужих людей в одну сім'ю. Багато хто закликав діяти вже зараз: дякувати вголос, ставити Христа на перше місце (приклад банки, у яку кульки кладуть раніше за пісок), читати Слово навіть тоді, коли воно ніби не тримається (кошик, яким носять воду), і довіряти Богові в кожній бурі (Ісус, що спить у човні). Наприкінці пастор закликав кожного бути сміливим у вірі й не ховати свого свідчення, мов голубка, чий голос так прагне почути Господь.

Це вечірнє англомовне служіння було побудоване навколо живих свідчень і кількох коротких слів. Молодий брат почав із думки про пробудження: сама церква несе Божий вогонь, і одне серце, запалене Духом, запалює тих, хто поруч, наче поліна, що займаються одне від одного у багатті. Спираючись на Послання до ефесян 5, він закликав прокинутися від духовного сну, ходити мудро, цінувати час і сповнюватися Духом, а не присипляти себе світом. Пастор проповідував із Луки 18 про багатого юнака-начальника, який назвав Ісуса добрим Учителем, та так і не зрозумів, що стоїть перед Самим Богом. Урок такий: приймати Писання не як добру людську пораду, а як справжнє Боже слово і виконувати його без вагань. На противагу йому згадали Павла, який лише запитав що мені робити і пішов туди, куди послав Христос; почути й не послухатися - це трагедія, але з Богом можливе все. Кілька людей нещодавно прийняли водне хрещення й поділилися свідченнями, а завершальне слово загострило цю тему. Не женіться за знаменнями й чудесами, бо навіть звір з Об'явлення творить дива, щоб звести з дороги. Як Ісус сказав сімдесятьом, радійте не тому, що духи коряться вам, а тому, що ваші імена записані на небі. Справжнє пробудження - це покаяння і змінене серце, і служіння завершилося піснею Ось я, із закликом віддати Богові справжню владу над своїм життям.

Богослужіння почалося з прославлення, яке провела молодь, і з відкритих свідчень. Брати й сестри ділилися тим, як Бог діє в буденному житті: один юнак побачив, як Господь крок за кроком веде його по службі, а інший зцілився від болючого отруйного плюща в таборі й порівняв загиблих без Христа з людьми в палаючому домі, закликаючи сміливо звіщати Євангеліє. Сестра пригадала свідчення про близьку смерть і нагадала церкві, що кожен новий ранок означає: Божий задум щодо нас ще не завершений. Одна жінка засвідчила, що Бог зцілив її набрякле коліно без лікарської голки, а потім послав її як Свої руки молитися з літніми людьми, про яких вона дбає, аж поки навіть єврейка на ім'я Донна не увірувала перед смертю. Ведучий порівняв християнське життя з морським акваріумом: як коралам потрібні точні показники води, так нам потрібні молитва, прославлення та Слово, щоб залишатися сталими й чути голос Божий у потрібну мить. Пастор завершив коротким, але гострим словом про ціну, яку ми даємо за Ісуса. Юда проміняв Сина Божого на тридцять срібняків, тоді як купець із притчі продав усе, що мав, заради однієї перлини. Оскільки ми викуплені ціною крові Самого Христа, наше тіло й душа належать Йому, і єдина гідна відповідь - віддати Йому все.

Це вечірнє англомовне місіонерське богослужіння-прославлення було покликане хвалити Бога за те, Ким Він є, а не лише за те, що Він дав чи може дати. Молоді віруючі розпочали вечір свідченнями про те, як Бог відповідав і на малі, і на великі молитви - про довгоочікуване цуценя, про житло, про майбутню дитину, про фінанси під час пандемії - коли вони переставали все тримати під контролем і віддавали це Йому, довіряючи Його піклуванню та шукаючи перш за все Його Царства. Потім пастор Петро відкрив 8-й розділ Євангелія від Івана, де Ісус каже релігійним людям, що в їхніх серцях немає місця для Його слова, бо ті серця вже зайняті - так само, як колись не знайшлося місця для Нього у Вифлеємі. Заклик у тому, щоб звільнити серце для живого Божого Слова; це показано на історії жінки, зруйнованої гріхом, яка була зцілена й відновлена тієї миті, коли прийняла звістку спасіння. З Дій 8 і Даниїла 6 пролунав головний заклик: як розсіяні віруючі, що проповідували під час гонінь, і як Даниїл, який тричі на день ставав на коліна й хвалив Бога з відчиненими вікнами до Єрусалима навіть під загрозою смерті, ми покликані поклонятися й молитися наполегливо, коли важко, а тоді нести Євангеліє зраненому світові.

Вечір почався з прославлення та слова заохочення від пастора Петра за першим розділом Євангелія від Івана, де Іван Хреститель вказує на Ісуса, а Андрій, Петро, Пилип і Натанаїл один за одним приходять до Нього. Пастор нагадав: ми кличемо людей не до будівлі й не до релігії, а до живої Особи. Будь вірним у малому, звертайся до тих, кого вже знаєш, і роби це сьогодні, а не колись потім. Потім брати й сестри ділилися свідченнями біля вільного мікрофона: юнак говорив про послух, що важливіший за жертву, на прикладі поразки Саула з Першої книги Самуїлової 15; інший - про те, що не варто гасити внутрішнє спонукання розповісти про діла Божі; ще одне свідчення було про роздавання євангельських листівок на узбережжі з вірою, що ми лише сіємо й поливаємо, а зростання дає Святий Дух. Запрошений проповідник Бен Ісаак з Уганди звіщав про зустріч зі славою Божою. Перебираючи місце за місцем Писання про людей, які справді бачили Господа, він наголосив: ніхто по-справжньому не зустрічає Ісуса й не лишається тим самим. Він закликав церкву, особливо молодь, вийти за межі релігії до справжньої зустрічі, а служіння завершилося молитвою за зцілення й нове помазання.

Це служіння було задумане як вечір, що підбадьорює, надихає та звертається до людей поза церквою, і його серцем стало особисте свідчення, поділене біля відкритого мікрофона. Молодий брат на ім'я Денис розповів, як влаштувався на роботу на пошту й у перші тридцять днів так важко встигав обслужити один із найбільших маршрутів вчасно, що керівники попередили: або заява про звільнення, або його звільнять. Коли людських сил уже не вистачало, батьки сказали йому, що залишилося одне - молитися. Щоранку перед роботою вони з мамою ставали на коліна й молилися разом. Відтоді він більше не потребував чужої допомоги, щоб завершити маршрут. На першому ж світлофорі щодня він віддавав цей непосильний обсяг роботи Богові, повністю довіряв Йому й молився в Дусі - і щоразу встигав повернутися вчасно. Згодом він побив власний рекорд, повернувшись на три години раніше, обслуговуючи один із найзавантаженіших маршрутів. Керівники були настільки вражені, що перевірили його сканер, аби впевнитися, що він справді все доставив, - і так і було. Наприкінці він закликав усіх нести кожен тягар до Бога, спираючись на слова з Марка 11:24 та Филип'ян 4:6-7.

Це недільне вечірнє зібрання почалося як вечір хвали й поклоніння, а переросло у служіння відкритого мікрофона та заклик до місії. Ведучі нагадали, що люди поза стінами церкви теж улюблені Богом і покликані, навіть якщо ще цього не знають, і що віруючі послані явити їм цю любов. Один за одним брати й сестри ділилися свідченнями. Емі розповіла, як після хрещення втратила віру, коли ворог наповнив її думки брехнею, і як Бог особисто повернув її через слово, що промовило прямо до серця. Девід наголосив, що ніхто ніколи не буває готовим чи достатньо досконалим, адже Бог наділяє силою покликаних, тож треба лише зробити крок віри, і Ісус вийде назустріч. Інші зізнавалися, що бували періоди, коли вони вже не чули Бога, і про свободу, яка прийшла через покаяння та повну довіру. Крізь увесь вечір звучало застереження проти модного, розбавленого християнства: дослідуйте Писання щодня, як беріяни, і перевіряйте все, чого вас навчають. Усе зводилося до однієї істини, повтореної ще з ранкового служіння: ніщо не здатне відлучити нас від Божої любові в Христі Ісусі. Завершальний заклик був зробити віру особистою, а не позиченою, щодня перебувати в Христі та сміливо й просто звіщати Євангелію.

Це молодіжне служіння було зосереджене на Святому Дусі та готовності виходити й ділитися Євангелією. Молодь і служителі ділилися свідченнями. Денні розповів, як його молодіжне служіння, колись залишене через зневіру, ожило, коли церква спробувала знову, і тепер зростає щотижня. Це нагадування, що Бог відчиняє двері, але ввійти в них маємо ми самі. Пастор Петро поділився, як на День незалежності замість того, щоб залишитися вдома чи просто дивитися феєрверк на пляжі Клірвотер, він відчув спонукання Духа роздавати євангельські листівки тисячам зібраних людей. Навіть коли його сини вагалися, він пішов сам, і Бог послав йому на допомогу незнайомого тринадцятирічного хлопця. Урок простий: будь вірним у малому поруч із собою, і Бог примножить те, що тобі довірив. Він указав на Филипа з 8-го розділу Дій, звичайного, слухняного, сповненого Духом служителя, якого Бог потужно вжив. Молодий брат додав, що Євангелія приходить не в слові тільки, а в силі та Святому Дусі (1 Солунян 1:5). Він пригадав, як молився за незнайомця, що чистив взуття в торговому центрі, і той заплакав, коли Дух торкнувся його серця. Наша справа - бути доступними й триматися близько до Духа; решту чинить Він Сам. Служіння завершилося молитвою про сповнення Духом і про звільнення від гріха та ворога в ім'я Ісуса.

Цей вечір хвали був повністю присвячений Ісусу. Проповідник закликав знаходити причину славити Бога за будь-яких обставин - навіть у скорботі, у випробуваннях чи коли на серці важко - і нагадав, що сама присутність на служінні вже є благословенням. Коли ми даємо Богові місце, Він наповнює серце радістю. Значну частину вечора займали свідчення. Молода сестра, яка готувалася до місіонерської поїздки на Гаїті, розповіла про сильний страх і видіння чотирьох ангелів, що охороняли її, - і зрозуміла, що її покликання означає вступ у духовну боротьбу під Божим захистом. Інші свідчили про Божий мир під час іспиту, про шестирічну боротьбу з раком, коли одна з пухлин просто зникла, про зміну характеру після прохання про хрещення та про колишнього чоловіка, що навернувся до Христа незадовго до смерті через домашнє вивчення Біблії в сусідки. Завершальне слово малювало два образи. На прикладі покликання Андрія і Петра та самарянки проповідник закликав не чекати, доки життя стане досконалим, а приводити людей до Ісуса, довіряючи силі молитви. З Івана 4:23-24 він описав, кого шукає Бог, - справжніх поклонників, які вклоняються в дусі та істині, з цілим серцем, і стають у проломі, заступаючись за інших, як Давид, муж за серцем Божим.

У недільний вечір громада зібралася на англомовне служіння для гостей - вечір хвали, молитви та відкритих свідчень. Згадавши Ісаїну відповідь на Божий заклик: "Ось я, пошли мене", брати й сестри один за одним ділилися, як Бог діяв у їхньому буденні: подяка в скруті, як у Йова, непосильна робота, завершена через молитву, складені іспити після того, як хтось пожертвував часом заради служіння, і розмови про Христа зі скептиками. Центральне слово нагадало, що справжня боротьба духовна, а не проти тіла і крові (Ефесян 6:12; 2 Коринтян 10:3-5). Ворог здебільшого лише "гавкає", щоб залякати й паралізувати, та ім'я і кров Ісуса змушують його тікати. Нас покликано пильнувати духовно, бути наполегливими в молитві й одягненими в силу Святого Духа. Завершальне слово запрошеного проповідника вказало на "путь набагато кращий" (1 Коринтян 12:31) - любов Божу. Бо досконала любов проганяє страх, він міг входити у ворожість без жаху й довіряти Божому планові на своє життя. Вечір завершився закликом усе віддати Господу, жити в любові та святості й виходити на велике жниво.

Проповідниця ділиться особистим свідченням про важкий період, пов'язаний з її ріднею, коли серце огорнув глибокий смуток і безсилля. Саме тоді подруга на ім'я Ліла написала їй кілька простих, але теплих слів: усе буде добре, не хвилюйся. Невдовзі молодь із церкви несподівано запитала, чи можна завітати до неї на чай. Вона радо запросила їх, і ця зустріч повністю змінила її настрій. До їхнього приходу й після нього вона почувалася зовсім інакше, ніби Бог послав їй ангелів, щоб підбадьорити. Наступного дня її чоловік-водій привіз вантаж до Пенсильванії й довго не міг знайти зворотного рейсу, та у вівторок Господь усе влаштував. Її історія свідчить, що Бог дбає і про наш душевний стан, і про звичайні щоденні потреби, часто діючи через доброту віруючих людей.

На вечорі молитви та поклоніння церква разом шукає Божої присутності й віддає Йому славу. Ведучий нагадує історію вдови, якій пророк звелів зібрати порожній посуд: коли вона почала виливати свою дрібку олії, Бог наповнював посудину за посудиною, доки не наповнилися всі. Заклик простий - приходьмо до Бога порожніми й щирими, а не наполовину повними власної праведності, і Він наповнить нас Своїм Духом. Юний віруючий складає подяку за те, що зробив Господь. Після місяця читання Біблії він переміг у змаганні, та зрозумів, що насправді перемогти йому допоміг Бог. Спираючись на Повторення Закону 10:21, він закликає хвалити Господа за великі й дивовижні діла, які Він чинить для нас, часто навіть без нашого відома. Молодий чоловік, одружений лише місяць, ділиться, як його медовий місяць перетворився на місіонерську подорож. Усюди - консьєрж, чий батько пастор на Гаїті, американець, з яким він говорив сорок хвилин, кухар, що відчув Духа й назвав його Божим чоловіком - Господь відкривав двері говорити про Ісуса. З 2 Коринтян 4:7 він навчає, що ми носимо Боже багатство в глиняному посуді: сила належить Богові, а не нам, тож будьмо доступними для Святого Духа всюди, де б ми не були.

Пастор відкриває цей творчий вечір, згадуючи жінок, які йшли за Ісусом і служили Йому своїм майном, Марту й Марію, та ту Марію, що вилила на Господа дорогоцінне миро. У Христі немає ні чоловічої статі, ні жіночої: Бог радо вживає і братів, і сестер, а служіння сестер має свою особливу красу. Гостя вечора, поетеса й авторка дитячих книжок Наталія, розповідає, як знайшла своє покликання. Господь сказав Тимофієві «розпалювати дар», і вона зрозуміла це як заклик до дії: іскру дає Бог, але роздмухати її маємо ми. У кожного свій дар і своє покликання, тож не варто просто сидіти на церковній лаві - моліться, шукайте своє місце і будьте вірні в малому. Дар треба ще й розвивати старанням, адже Бог не творить недосконалого; Йому слід приносити найкраще, а не виправдовувати власні лінощі. Через свої вірші вона свідчить про силу слова, яким Бог сотворив світло і яким досі зцілює подружжя, повертає заблуканих і навіть утримує когось від самогубства. Вона застерігає не сміятися з Бога, доки Він терпеливо дарує нам подих, кличе берегти чисті межі зі світом, стежити за своїми словами, не засинати, як учні в Гефсиманії, і лишатися вірними хресту не лише в майбутніх гоніннях, а в тихих щоденних випробуваннях сьогодні.

Це недільне зібрання було євангелізаційним англомовним служінням церкви і майже цілком складалося з живих свідчень про те, що зробив Бог. Молодий служитель прославлення нагадав, що спасіння дається даром, але справжнє служіння Христові має свою ціну: чим ближче ми підходимо до Бога, тим більше Він просить віддати і тим сильніше ми змінюємося. Майкл, колишній чемпіон світу з бойових мистецтв, розповів, як за сотнями нагород ховалися роки насильства, залежності й болю, аж поки в грудні 2015 року Бог не визволив його, не вигнав темряву, не зцілив його тіло й не наповнив Святим Духом. Місіонерка, що повернулася з короткої поїздки, поділилася, як навчала англійської та звіщала Христа в Казахстані, переважно мусульманській країні, де про Євангеліє майже не чули. Молодий брат згадав, як навернувся ще дитиною й зрозумів, що Бог прагне живих стосунків у будь-якому віці. Пастор Петро поєднав усе це словами з Матвія 10 і Матвія 28: той самий Ісус, що колись посилав учнів лише до Ізраїлю, тепер посилає Свою церкву до всіх народів. Як і Петро, ми маємо перестати ловити рибу на мілині, у безпечній воді, і відплисти на глибину, де і справжній улов, і справжня небезпека. Вечір завершився закликом прийняти Христа, подякою Богові й нагадуванням, що, ділячись своєю історією, ми руйнуємо брехню диявола, нібито ми самотні.

Це англомовне місіонерське зібрання почалося з прославлення та свідчення. Сестра, яка втретє за п'ять років зіткнулася з онкологією, розповіла, як під час місіонерської поїздки до Мексики незнайома жінка та невелика іспаномовна церква молилися за неї, а один брат прямо сказав, що Бог її зцілить. Вона свідчить, що Господь ніс її кожен крок і досі тримає все під контролем, і просить церкву не сумувати за нею, а радіти, що Бог діє. Молодий брат поділився образом трьох типів людей під час пожежної тривоги в аеропорту: одні завмирають, інші просто йдуть за натовпом, а ще інші знають вихід і ведуть за собою; нам варто бути такими, як треті. Головну звістку було побудовано на давній історії чоловіка, який продав свою ферму й вирушив шукати діаманти далеко, тоді як найрідкісніші камені лежали в нього на власному подвір'ї. Святий Дух, сказав проповідник, і є той непомічений скарб, який ми вже маємо. Спираючись на Дії 1:8, Івана 3, 2 Коринтян 13:14 та 1 Коринтян 2:4, він наголосив: Дух - це Особа, яку треба пізнавати, а не лише сила, відчуття чи дар мов. Спасіння дає нам стосунки, але тільки щоденне спілкування - розмова з Ним і наші турботи, принесені до Нього замість того, щоб нехтувати Його спонуканнями - живить силу бути справжніми свідками. Пастор Петро завершив закликом до вірності в малому, розповівши, як сусід на ім'я Сем, якому свідчили через дорогу, одного недільного ранку прийняв хрещення. Як Филип, посланий на пустельну дорогу, вірність у малому дорученні відкриває двері до більшого. Пробудження міста, сказав він, починається з пробудження в наших серцях і на нашій вулиці.

Це вечірнє англомовне служіння розпочалося зі свідчень. Молодий брат розповів, що жива дружба зі Святим Духом дає Богові змогу торкатися інших людей навіть у звичайних розмовах. Новонавернений, який напередодні прийняв водне хрещення, описав, як відчув себе очищеним від гріхів. Дівчина поділилася, що знову відчула Божу присутність після того, як згорів її дім, а водій вантажівки засвідчив, що в мить відмови гальм вигукнув ім'я Ісуса - і побачив Боже втручання. Головна проповідь була про останні часи. Проповідник нагадав, що ніхто не знає ні дня, ні години повернення Христа, так само як люди за днів Ноя не сподівалися потопу. Прийде Він завтра чи через тисячу років - наше завдання незмінне: вирішити, де ми проведемо вічність, і жити кожен день із цією метою перед очима, ідучи за Сином, як заблукалий мандрівник іде за сонцем додому. Він застеріг не сприймати Ісуса лише як постать з історії: Ісус живий, Він говорить, потішає і відповідає на молитви сьогодні. Ми - чужинці й подорожні на цій землі, тож не варто зливатися зі світом чи збирати його скарби, бо наша нагорода на небі. Наприкінці пастор закликав церкву бути несоромливими свідками, починаючи не з далеких країв, а із сусідів на власній вулиці.

Це вечірнє служіння-благовістя під гаслом "Ісус спасає" зібрало церкву, щоб підбадьорити одне одного й не зводити очей із тих, хто ще не знає Христа. Кілька братів і сестер ділилися пережитим, а головну проповідь молодий брат побудував на 22-му розділі Першої книги Царів. Він поставив одне глибоке запитання: куди ми кладемо свою віру? Коли два царі шукали поради, чотириста пророків казали те, що приємно слухати, та лише один правдивий пророк, Михей, переказав слово Господнє. Така ж спокуса чекає на нас щодня - у школі, на роботі, серед натовпу, який тисне зректися переконань. Як цар Ахав переодягнувся в бою й загинув від "випадкової" стріли, так і ми спокушаємося ховати царську одежу свого спасіння, виходячи у світ. Але Бог вірний тим, хто залишається вірним Йому, і Він той самий учора, сьогодні й навіки (промовець згадав і Повторення Закону 20, де Господь іде зі Своїм народом на битву). Вірш про дзеркало з Якова 1 нагадав: не досить лише слухати слово й забувати власне обличчя - треба дозволити Христові забрати наш забруднений одяг і дати Свою чистоту, а тоді знову й знову вдивлятися в дзеркало Його Слова. Потім служіння перейшло у свідчення про вуличне благовістя в Тарпон-Спрінгз і Клірвотері - роздані буклети, наче посіяне насіння, хрест, пронесений крізь натовп, хтось відмовлявся, а хтось приймав. Матвія 16:26 нагадало, що здобути весь світ марно, якщо згубити душу, а завершальне слово з Буття 26 та Івана 4 порівняло Євангелію з криницями живої води, які ворог намагається засипати, та які ми покликані знову відкопувати для спраглих душ.

Гість церкви зі служіння, яке вже понад двадцять років визволяє людей, "узятих на смерть", починає проповідь словами з Івана 14:12 та Івана 10:10. Він протиставляє злодія, що приходить украсти, убити й погубити, Ісусові, Який дарує життя з надлишком, і застерігає: ворог рідко виглядає як страховище, він перекручує правду й особливо полює на молодь. Далі проповідник ділиться власним свідченням. Народжений у люблячій родині, але залишений сам на себе, він потрапив у дванадцятирічну наркотичну неволю, що ледь не скінчилася смертю в холодних підвалах серед сотень приречених. Поки він сидів у в'язниці, християни достукалися до його дружини Іри, яка навернулася й написала йому листа зі словами "Алілуя, Бог тебе любить". Він віддав серце Христу, був зцілений від смертельних діагнозів, створив родину й побачив, як Бог чинить незрівнянно більше, ніж він просив (Ефесян 3:20). Звертаючись до церкви, він кличе вірян бути людьми впливу, а не лише звичкою релігії. Спираючись на Псалом 127, він називає дітей стрілами, які треба гострити, поки вони молоді, а з Чисел 16 нагадує про Аарона, що з Божим вогнем став між живими й мертвими і спинив поразку. Він закликає батьків бути особистим прикладом і берегти наступне покоління, бо світ уже має свій план на наших дітей.

Цей вечір благовістя розпочався зі свідчень молоді про те, що Бог зробив у їхньому житті. Один поділився, що навчання, дружба і навіть студентський клуб серфінгу стали нагодою твердо стояти за Христа, посіяти насіння Євангелії під час місіонерської поїздки й відкласти власну гордість, щоб уся слава належала Богу. Інша розповіла про Божий захист, коли її батько вижив у аварії посеред пустелі, а незнайомець-християнин довіз його аж додому. Третій зізнався, що ніколи не міг подолати гріх власними силами, аж доки не перестав боротися сам і просто почав шукати Бога, який наповнює нас усе більше, коли ми наближаємось до Нього. Головну проповідь промовив брат Павло, і вона трималася одного слова - послух. Багато віруючих, сказав він, радше терплять свою віру, ніж насолоджуються нею, бо живуть у тихій непокорі, переконуючи себе, що дадуть раду самотужки. На основі Івана 3:36 та Івана 14:15 він показав, що справжня любов до Бога доводиться виконанням Його заповідей і що послух - це плід любові, а не тягар обовʼязку, так само як любов у шлюбі виявляється в радісному, охочому служінні. Це він приклав до домівки: діти мають шанувати батьків (Ефесян 6), а батьки формують дітей живим прикладом віри куди більше, ніж словами. Шлях назад, наголосив він, - це основи: час у Слові й щира молитва, а не лише присутність у церкві, та швидке 'так' на все, про що Дух Святий просить сьогодні. На завершення він закликав кожного цілком віддати себе Христу й ходити в радісному послуху.

Цей вечір прославлення і свідчень у Слов'янській церкві повного Євангелія був місіонерським зібранням, що проходило англійською мовою, і весь він звучав однією думкою: Бог безмежно любить тих, хто почувається далеким від Нього. Молоді брати й сестри один за одним розповідали, як Ісус зустрів їх у соромі, зневірі та поразках, знову й знову повертаючись до слів: "Так бо Бог полюбив світ, що Сина Свого Єдинородного дав". Через образ батька, який прийняв кару замість сина, історію Адама і Єви, що поховалися в саду, та пророцтво Ісаї 53 промовці показали, що власна праведність людини схожа на брудне ганчір'я і тільки кров Ісуса може по-справжньому очистити нас. Ми слухаємось Бога не заради правил, а тому що любимо Його й не хочемо завдати болю Тому, Хто полюбив нас першим. Старший пастор Микола завершив притчею про блудного сина. Батько не докоряв синові, що повертався, - він побіг назустріч, обійняв його і влаштував свято, бо любов не здатна втратити того, кого цінує. Вечір закінчився ясним запрошенням: де б ти не був, повертайся додому, адже Отець уже біжить тобі назустріч.

Проповідник, який щойно повернувся з місіонерської поїздки до Тіхуани в Мексиці, дякує церкві за молитви й нагадує про Божу милість, що проводить нас крізь кожен день. Звертаючись до Луки 4, він зауважує, що у Своїй першій проповіді Ісус згадав двох чужинців, удовицю із Сарепти та Наамана сирійця, показуючи, що Божа благодать сягає далеко за наші уявні межі. Серцем звістки є історія Наамана (2 Царів 5), гордого сирійського воєначальника, якого впокорила проказа. Полонена ізраїльська дівчинка, чийого імені Біблія не зберегла, наважилася розповісти про пророка, який може зцілити, і саме через її свідчення Нааман знайшов дорогу до Бога. Він чекав на гучне чудо, та пророк просто звелів сім разів зануритися в Йордан. Лише впокорившись і послухавши простого Божого слова, він очистився тілом і навернувся до поклоніння живому Богові. Проповідник вплітає й власні переживання: як заблукав у горах Мексики, а потім проста місцева жінка молилася за них у Дусі, та давнішу пору, коли травмована спина зцілилася лише після того, як він обрав Боже зцілення замість грошей по інвалідності. Висновок ясний. Бог зцілює тіло, душу й дух, нерідко через процес, що формує характер, а наша справа - просто прийти, довіритись і послухатись Його слова.

Богослужіння розпочалося як особливий молитовний вечір. Спираючись на заклик апостола Павла з Першого послання до Тимофія та слова Ісуса з Євангелія від Луки, служителі покликали церкву молитися у двох напрямках: щоб звершувалася Божа воля і щоб ми сміливо приносили Йому свої потреби, адже Він Сам кличе просити, шукати й стукати. Молилися також за нову школу рідної мови, аби діти колись могли прийняти Боже Слово своєю мовою. Гість, пастор з України, поділився сильним свідченням визволення. Колись помираючий наркозалежний, від якого відмовилася навіть власна родина, він заволав до Бога, у Якого ледь вірив, і Христос зцілив та відновив його. З тієї милості виросло реабілітаційне служіння, де й досі рятуються, зцілюються та одружуються ті, на кого вже ніхто не сподівався. Він указав на справжній піст з Ісаї 58 і застеріг від сухості та теплохолодності, що підкрадаються з роками, закликаючи дозволити Духові, що живе в нас, діяти через наші очі, руки й слова. Завершальне слово з Послання до Римлян проголосило, що ніхто не виправдається ділами закону, бо всі згрішили й позбавлені Божої слави. Праведність приходить лише через віру в Ісуса Христа, дарується даром завдяки благодаті й здобута на хресті. Закон і пророки свідчили про Нього, а ця спасенна віра має виявлятися через любов до Бога й ближнього.

Проповідник святкує день П'ятидесятниці й повертається до другого розділу Дій, де сто двадцять учнів десять днів однодушно перебували разом, очікуючи на Бога. Раптом з неба зчинився шум, на кожного зійшли вогняні язики, і Святий Дух наповнив їх так, що вони почали говорити, як Дух давав їм промовляти. Одні дивувалися, інші глузували, мовляв, ті впилися молодим вином, та того дня покаялися три тисячі людей, і так народилася Церква. Питання звернене до кожного присутнього: на чиєму ти боці? Він нагадує, що Бог дав нам духа не страху, а сили, любові й розважливості, і що Той самий Дух, Який зробив сміливими апостолів і мученика Степана, наповнює віруючих і сьогодні. Ділячись власним свідченням про те, як замолоду, у часи переслідувань, прийняв хрещення Духом, і про сотні молодих людей, наповнених на колишніх зібраннях, він наголошує: обітниця належить усім, вам і дітям вашим, і всім далеким. Завершується слово закликом до оновлення. Багато хто колись знав радість і вогонь Духа, та згодом охолов або втратив першу любов. Проповідник кличе таких підійти й прийняти нове наповнення, а тоді благословляє місіонерів, які того вечора виходять нести Євангеліє аж до краю землі в тій силі, яку обіцяв Христос.