Друге пришестя

У першу неділю місяця церква зібралася на Господню вечерю. Служіння почалося з прославлення та молитви покаяння, бо саме гріх може стати на заваді нам приступити до Господнього столу. Слова Ісуса з Євангелія від Івана нагадують, що вечеря пов'язана з вічним життям - тим життям, якого прагне кожне серце, але дати його може тільки Христос. Головна проповідь зосередилася на 11 розділі Першого послання до коринтян, де апостол застерігає тих, хто їсть і п'є, не розсуджаючи тіла Господнього. Проповідник наголосив на слові розсуджати - це даний від Бога дар зважувати свої вчинки, бачити їхні наслідки і приймати виважені рішення. Книга Приповістей показує, що така мудрість не приходить сама собою: її треба шукати, як захований скарб, і тоді Господь дає знання й розум. Розум, що відвертається від Божої правди, не лишається порожнім - його заповнюють привабливі, але оманливі ідеї, ті байки, які звели з дороги цілі народи. Проповідник згадав еволюцію, націоналізм і комунізм як плід розуму, з якого витіснили Бога. Перше послання Івана кличе триматися істинного Бога й берегтися ідолів, а Євангеліє від Матвія попереджає: як було за днів Ноя, так люди будуть поглинуті земним, доки не прийде Христос.

Зібрання починається зі щирого заклику звеличувати ім'я Боже, віддаючи Йому всю славу в молитвах, думках і поклонінні. Служитель молиться, щоб Бог торкнувся кожного серця, аби, повертаючись додому, люди несли силу перемагати й рухатися вперед у вірі. Громада вітає одне одного й радіє вже з того, що зібралася в Божому домі. У поклонінні церква проголошує, що є лише Один, достатньо сильний, щоб спасти, і Один, хто переміг могилу. Ісус тримає ключі смерті й пекла, у Його імені - зцілення, а Його кров'ю змиваються наші гріхи. Він названий Дивним, Радником, Всемогутнім Богом і Князем миру - Тим, перед Ким схилиться кожне коліно, коли Він прийде судити живих і мертвих. Вступне поклоніння завершується видінням із пророка Ісаї: Господь сидить високо на престолі, зодягнений у славу, храм наповнений Його присутністю, а ангели навколо Нього виголошують: "Святий, святий, Ти святий, Господь усього". Це запрошення впокорити серце й просто прагнути Його близькості.

У цей великодній день церква святкує воскресіння Христа. Читаючи 15-й розділ 1 Коринтян, проповідник звіщає, що Христос - первісток, який воскрес із мертвих, і кожен, хто прийняв Його вірою, воскрес разом із Ним. Із Приповістей 3:5 він бере свою тему: надійся на Господа всім своїм серцем. Оскільки Христос воскрес, ми можемо зустріти будь-яку трудність словами: я вповаю на Бога. Наші думки і слова формують нас, і коли ми визнаємо свою надію, серце звертається до Його допомоги. У найважчі хвилини - Ісус у Гетсиманії, Давид, що плаче в Сіклагу, апостоли в розпачі - Божа відповідь прийшла третього дня. Як кораблі повільно, але впевнено проходять Панамський канал, так у Божий час розв'язуються наші проблеми; як орел переживає болісне оновлення, так ті, хто надіється на Господа, відновлюють силу (Ісая 40). Проповідник лишає три опори для душі: я - Боже дитя, кров Ісуса покриває мене, і Той, Хто живе в мені, сильніший за того, хто у світі. Віддай кожну потребу в руки Божі, бо Христос воскрес, Він живий і прийде знову.

Запрошений проповідник із Борисполя, що в Україні, нагадав громаді: церква - це місце, де ми доторкаємося до Бога, наче колись біля купальні Віфезда, і в світі, де й досі багато поранених та знедолених, ця зустріч потрібна як ніколи. Спираючись на Друге до коринтян 2:14, він дякував Богові, Який завжди веде Своїх дітей до перемоги у Христі й через них розливає пахощі Євангелія на кожному місці. Він закликав усіх, а надто молодих чоловіків, трудитися для Божого Царства, не чекаючи легшого дня, бо кожну віддану Богові годину полічено й нагороджено. Звернувшись до Луки 23:32-34, він указав на Ісуса, Якого вели на смерть між двома злочинцями, хоч Він не вчинив зла. Проповідник розповів про віруючих із власної церкви, яких забрали просто з вулиці й повели на фронт: про лідера прославлення, що наступив на міну і тепер славить Бога, сидячи на протезі, і про братів, які не повернулися. Так само, як їх, Ісуса спіткала несправедливість - та з хреста Він просив не покари, а промовив: Отче, прости їм. Серцем проповіді було питання: що робити, коли з нами чинять несправедливо, коли обмовляють чи грабують? Відповідь - чинити, як Христос: довірити своє життя Отцеві, покластися на Його волю, без якої й волосина не впаде, і відповідати на кривду молитвою та прощенням. Ми живемо в дні, про які говорить Матвія 24, коли війни ще не кінець, а наша віра не повинна ослабнути, коли її просівають, мов пшеницю.

Богослужіння починається із заклику зібратися всім серцем - бути присутнім тут і тілом, і духом, підперезати розум і достойно віддати хвалу Богові за те, що минулого тижня Він беріг, милував і благословляв. Ведучий нагадує, що спільне зібрання й можливість бачити обличчя братів і сестер - це справжнє підкріплення та оновлення сил. Спів про небесну перекличку підносить надію воскресіння: коли засурмить Господь, будуть названі імена всіх викуплених, і з милості Божої кожен, обмитий кров'ю хреста, стане там. Проповідник додає, що Сам Ісус назве ім'я кожного з нас і навіть дасть нам нове ім'я. Це особливе служіння Вечері Господньої, відділене, щоб згадати смерть і страждання Ісуса Христа. Прийти до Господнього столу - не дрібниця: це вказує на вічний ранок, коли народ Його відгукнеться на Його поклик.

Це служіння Вечері Господньої було присвячене стражданням Ісуса Христа та ціні, яку Він заплатив за наше спасіння. Проповідник почав із другого розділу Євангелії від Луки, показавши три причини, чому люди приходять до Божого дому: одних, як Симеона, веде Дух, інших, як пророчицю Анну, надихає вірна звичка молитви й посту, а ще інші, як родина Ісуса на Пасху, приходять за усталеним звичаєм. Хоч би що нас привело, добре бути в домі Господньому. Простежуючи дорогу хреста через Писання, він нагадав, як Авраам приніс Ісаака на горі Морія, що прообразувало Отця, Який віддав Свого Єдиного Сина на тій самій горі. Пророк Ісая за сотні років наперед описав Раба, чиє обличчя було спотворене більше за будь-яку людину, Який віддав спину тим, хто бив, і поніс наші беззаконня, щоб Його ранами ми зцілилися. Христос добровільно йшов на Голготу, не проклинаючи Своїх катів, і випив чашу страждання, щоб ми могли прийняти чашу благословення. Коли церква ламала хліб і пила чашу, звучала думка про благодать. Ми дорогоцінні не самі по собі, порох, що вертається в порох, а тому, що за нас заплачено таку велику ціну кров'ю Христа. Згадуючи Його смерть, ми звіщаємо Його перемогу, доки Він прийде, і черпаємо силу противитися гріху та підводитися після падіння, як підвівся Петро після свого зречення.

Це середове богослужіння зібрало церкву разом, щоб почути Боже слово. Зібрання відкрилося молитвою Епафраса з Послання до Колосян 4:12 - про те, щоб віруючі стояли досконалими й цілком виконували Божу волю. Старший брат привітав усіх з Різдвом і нагадав, що Христос народжується й нині - у кожному серці, яке приймає Його, запитавши, чи пам'ятаємо ми той день, коли Ісус увійшов у наше життя. Він закликав не просто довіряти проповідникам з інтернету, а самим досліджувати Писання та жити в готовності, бо Син Людський приходить тієї години, якої ми не сподіваємось (Луки 12:40). Головна проповідь, з книги Ісуса Навина 24:15, була про щоденний вибір, кому служити. Проповідник наголосив, що побожне минуле не дає гарантії вірного майбутнього - кожен мусить обирати Бога знову й знову. Справжня принциповість, що виростає з досвіду минулого й опирається на Боже слово, формує наш вибір, а служіння Господу - це не одна зі справ, а цілий спосіб життя. Завершилося служіння згадкою про Петра, що йшов по воді (Матвія 14): доки його погляд був на Ісусі, він ішов, та щойно глянув на бурю - почав тонути, і Христос одразу простягнув руку. Церкву запевнили, що Господь ніколи не дасть потонути тому, хто бореться, і закликали тримати погляд на Ньому серед усіх штормів.

У першу неділю нового року церква зібралася на Вечерю Господню, щоб згадати смерть і воскресіння Ісуса. Проповідник закликав кожного піднятися серцем на Голготу, пригадуючи, як Ісус у Марка 10 провістив Свої страждання і як Авраам сходив на гору, та Бог Сам приготував Агнця замість його сина. За столом ми згадуємо не поразку, а перемогу над гріхом і дияволом, до якої приєднані вірою. Головна звістка прозвучала з 1 Коринтян 1:18: слово про хрест є безумством для тих, хто гине, але для нас, спасенних, воно є силою Божою. Світові воно здається дурістю, бо викриває гріх у кожному серці (Римлян 3), бо вимагає поставити Христа понад сім'ю, вигоду й самого себе (Матвія 10) і кличе вмерти для себе, щоб Христос жив у нас (Галатів 2:20). Світ, керований пожадливістю тіла, пожадливістю очей і гордістю житейською, не хоче зрікатися цього. У Божому Царстві лічба зворотна: щоб мати більше, треба більше віддавати, а щоб бути великим, треба стати слугою. Богослужіння завершилося тверезою засторогою. Брат, який оголосив, що Христос прийде у 2025 році, покаявся, коли цього не сталося, і служителі нагадали церкві, що про день і годину не знає ніхто, тільки Отець (Матвія 24:36). Стіймо на Слові як на основі та не забуваймо: ми спасенні тому, що Він перший полюбив нас.

На цьому вечірньому зібранні кілька братів проповідували одну спільну думку: це про нас. Один брат, який нещодавно втік від війни з України і за кілька років змінив сім помешкань, свідчив, як повна залежність від Бога провела його крізь війну й переселення. Його заклик був простий: більше молитися в Дусі, іншими мовами, радитися з Богом перед кожним рішенням і не слухати своє "не хочу", бо коли ми йдемо за почуттями, можемо втратити те, що Господь нам приготував. Головна проповідь, "Приготований Божий чоловік", прозвучала з Ісаї 66:1-2: Господь зглядається на того, хто смиренний, скрушений духом і тремтить перед Його словом. Проповідник зізнався, що серед сьогоднішнього неспокою сам розгубив свою лагідність, і покликав церкву обрати смирення, скрушене серце та пошану до Писання за основу життя. Системи цього світу, давні й теперішні, прогнили й минають; наше завдання не полагодити світ суперечками, а самим змінитися і стати в проломі в молитві. Завершальне слово нагадало, що гріх псує світ ще від Едему і немає миру нечестивому, але кров Христа дає силу благословляти навіть ворогів. На тлі звістки про вбивство молодого християнського проповідника і чуток про скоре забрання церкви пастор указав на притчу про десятьох дів: будьмо готові зустріти Христа щомиті, чи Він прийде сьогодні, чи покличе нас після довгого вірного життя.

Це середове молитовне служіння розпочалося із заклику з Першого до Тимофія 2:8 - підносити чисті руки без гніву та сумніву. Служителі нагадали, що справжні переміни закладаються в таємній кімнаті: коли ми стукаємо до неба в особистій молитві, Господь у свій час виводить плід назовні, а наш внутрішній чоловік має бути готовий прийняти Його слово. Головна проповідь розкрила призначення Святого Духа - прославити Ісуса і вести Божих дітей так, як пастир веде безпорадних овець. Прозвучали чотири умови, щоб бути веденими Духом: знати Його голос, розмірковуючи над Писанням день і ніч, як було сказано Ісусу Навину; зберігати смирення і не противитися Духові через гордість; постійно сповнюватися, ревно шукаючи Бога, як Давид і Асаф; та дякувати в усіх обставинах, а не нарікати на Господа. Друга звістка з Луки 21 закликала пильнувати і безперестанно молитися. Христос прийде - через старість, через хворобу чи на хмарах - тож не можна, щоб серце обтяжилося обжерством, пияцтвом, навіть сп'янінням від гріха, та життєвими клопотами. Як заспані учні в Гефсиманії, ті, хто не пильнує і не молиться, падають у годину спокуси. Служіння завершилося словами з Ісаї 55: слово Боже, як дощ і сніг, не вертається порожнім.

Великоднє богослужіння починається радісним вітанням: Христос воскрес, воістину воскрес. Читаючи Івана 20:19-20, проповідник нагадує, як воскреслий Ісус став посеред переляканих учнів за зачиненими дверима, промовив мир (шалом) і показав їм свої прободені руки та ребра. Той самий живий Господь і сьогодні хоче наповнити наші серця пасхальною радістю та світлом. Головне слово ставить запитання, над яким мало хто замислюється: що було б, якби Христос не воскрес? Біблія відповідає, що наша віра була б марна, ми були б обмануті, а всі наші гріхи - десятки тисяч за ціле життя - так і залишалися б на нас. Та платня за гріх - смерть, і ніхто не може сам себе викупити, тому Бог послав Сина свого померти за наші гріхи і воскреснути для нашого виправдання. Щоб мати участь у Його воскресінні, треба спершу вмерти - для себе, для гріха, для цього світу - аби ходити в оновленні життя (Римлян 6). Якщо життя людини нічим не відрізняється від світського, це знак, що вона ще не воскресла. Заключне слово веде до надії: складена хустина в гробі була ніби тиха обіцянка, що Ісус повернеться, а кожен визволений полонений кричить: Мамо, я живий. Так і воскреслий Христос прийде за своїми. Маранафа - будьмо готові.

Вечірнє богослужіння починається молитвою за хворого пастора і читанням Об'явлення 22:20, де Ісус каже: Так, гряду незабаром. Напередодні свята Входу Господнього служителі згадують, як натовп вітав Христа в Єрусалимі, і запитують: а як ми сьогодні відповідаємо на звістку, що Він іде вдруге у великій славі? Чи прагне наше серце, мов серце нареченої, тієї зустрічі з Господом? Головна проповідь з Івана 15:7-8 закликає вірних перебувати в Христі, наче гілки на лозі. Перебувати означає жити в Його слові, у щоденній залежності від Його благодаті, слухатися Його заповідей і ходити в Його любові, зберігаючи серце чистим і скоряючись Святому Духові. Спираючись на Римлян 11 та Якова 4, проповідник застерігає: гордість прагне жити без Бога, а смиренний раз у раз черпає життя з істинної Лози. Дві історії показують, як чутливість до Духа змінює наші найважливіші рішення. Гість-місіонер, що десятиліттями служив за кордоном і нині везе допомогу у воєнну Україну, завершує словом з Матвія 14: Ви дайте їм їсти. У п'яти думках він закликає церкву бачити людську потребу, прийняти свою частку в Божому ділі спасіння, не зупинятися на тому, чого бракує, принести Ісусові свої п'ять хлібів і дві рибини й довіритися, що Він примножить. Лише учень приносить плід, а небо не радіє нічому так, як одній спасенній душі.

Служіння розпочалося молитвою Давида з 86-го псалма - 'Покажи мені, Господи, дорогу Твою' - коли церква просила, щоб Бог провадив кожне рішення через Своє Слово і Святого Духа. Бажання було щире: тримати духовні вуха й очі відкритими, аби потрібне слово знайшло нас саме тоді, коли воно стане в пригоді. Перша проповідь, узята з 4-го розділу Євангелія від Марка, змалювала Ісуса, що спить у човні, поки страшна буря заливає його водою. Христос докорив учням не за бурю, а за страх і брак віри - навіть досвідчені рибалки злякалися, забувши, що Він уже пообіцяв: 'Переплинемо на той бік.' Страх, сказав проповідник, це ознака того, що нашої довіри бракує, проте Ісус не покинув переляканих Своїх. Як Давид у 56-му псалмі та людина, що надіється на Господа в Єремії 17, ми покликані довіряти, а не панікувати. Друга проповідь застерігала про обман останніх днів. Ісус казав, що багато хто прийде в Його імені й зведе людей з дороги, а Павло боявся, що церкву зачарує 'інший Ісус, інше Євангеліє, інший дух', як змій звів Єву. Відповідь одна: повертатися до Писання - 'до закону й одкровення' - і так уважно вивчати справжнє Слово, щоб будь-яка підробка одразу впадала в око. Страх Божий і особисте читання Біблії, а не красномовні голоси з інтернету, тримають наречену Христа готовою до Його приходу.

У тривожний час воєн і гнівних заголовків перша проповідь застерігає: віруючі женуться за крихким спокоєм цього світу, а Божий мир, уже їм дарований, лишають осторонь. Спираючись на Послання до Филип'ян 4 та Римлян 14:17, проповідник нагадує, що Царство Боже - це праведність, мир і радість у Святому Дусі, мир, який перевищує всякий розум і тримає серце, хоч би що кричали медіа чи навіть християнські лідери. Нам не дано права воювати - ні в соцмережах, ні у світі, ні в церкві; ми покликані молитися за ворогів, любити їх і давати Божому миру текти крізь нас у світ. Молода сестра свідчить, як Бог вів її в питанні роботи й візи: зачиняв двері, що здавалися ідеальними, аби показати, наскільки вона цінна там, де вже служить, і навчити її слухатися Його голосу та довіряти кращому задуму. Друга проповідь нагадує: "Ти не копія, ти оригінал." Кожен віруючий - неповторний витвір Божий, створений на добрі діла, які Бог наперед приготував (Ефесян 2:10). Замість наслідувати відомих проповідників, проси Бога зробити тебе таким, яким Він хоче. Його благодать творить усе нове, тож не бійся змін: основна доктрина незмінна, але Бог дає свіжий хліб на сьогодні тим, хто шукає Його у Слові й сповнюється Святим Духом.

Проповідь починається з Євангелія від Луки 8:22-25, де Ісус із учнями перепливає озеро, буря заливає їхній човен водою, і вони опиняються в справжній небезпеці, доки Ісус не втихомирює хвилі й не питає: "Де ж ваша віра?" Проповідник зупиняється на одній деталі: коли човен набирає воду, людина мусить її вичерпувати, інакше потоне. Звідси він переходить до образу зі Святого Письма - думки й наміри людського серця це глибокі води, які мудрий навчається вичерпувати. Далі він простежує внутрішній шлях кожного вчинку. Ми маємо факти, які знаємо, розмірковуємо над ними і нарешті ухвалюємо рішення, обираємо напрям свого життя. Сатана може вкласти думку саме на етапі роздумів, як це сталося з Ананією та Сапфірою, але сам вибір, а з ним і повна відповідальність, лишається за людиною. Люди перед потопом і за днів Ноя знали про Бога, та не зважали на нього; він був ніби поза дужками їхнього життя, і вода змела їх. Заклик такий: думати про небесне, підперезатися істиною і розчиняти знання живою вірою. Замало знати правду як мертву релігію; вона має стати нашим напрямом і щоденним вибором. Вичерпуй лихі помисли, доки вони не наповнили й не потопили човен твого життя.

Служіння розпочалося з Псалма 91 і подяки за новий рік, прожитий під Божим захистом, а головна проповідь звернулася до Єремії 23. Господь докоряє пророкам, які заколисують вперті серця словами «мир вам, усе гаразд» замість того, щоб нести Його справжнє слово. Боже слово має бути як вогонь і як молот, що розбиває твердині й приводить до справжньої переміни; якби ті пророки дійсно стояли в Господній нараді й прислухалися, народ відвернувся б від злої дороги. Проповідник поставив два питання: чи несуть служителі Божу істину, чи лише приємні людські думки, і чи вміємо ми відрізнити голос Божий від людського. Прислухатися означає нахилити вухо, відкласти все зайве й покластися на Духа Святого, Який один змінює життя. Потім брат подякував Господеві, згадавши Псалом 107, Римлян 8:28 та як Мойсей розповідав Їтрові про Божі милості (Вихід 18). Він засвідчив, що близько 2005 року його зір почав стрімко слабнути, а лікар не дав надії; побачивши сліпого, якого вів собака-поводир, він збагнув, який це дар - очі. Він волав до Бога й читав кожне місце, де Ісус зціляв сліпих, аж поки Слово ожило, і вже понад п'ятнадцять років його зір відновлений і здоровий. Наші очі - Божий дар, і найкраще використовувати їх, щоб читати Його Слово. З нагадуванням, що Бог дає насіння тому, хто сіє (2 Коринтян 9:10), пожертва стала вчинком довіри. Завершальне слово з Об'явлення 3:11 закликало церкву тримати те, що має, щоб її вінця ніхто не забрав. Христос гряде скоро - для одних у Своїй появі, для інших через смерть - тож ми маємо цінувати й берегти віру, благодать і любов, які отримали, не випускаючи їх з рук, як Ісав чи Самсон, але триматися Христа аж до кінця.

Перше причасне служіння цього року почалося з прославлення і читання 103-го псалма, а далі проповідник звернувся до історії Амана й Мардохея з книги Естер. Аман мав багатство, владу і шану, але одна дрібна образа - Мардохей не схилив перед ним коліна - так отруїла його серце, що ненависть поглинула його, і шибениця, яку він збудував для іншого, стала його власною загибеллю. Проповідник попередив, що ми так само складаємо образи, наче банки із закрутками, підписуємо дату і знову відкриваємо їх у кожній новій сварці, аж поки гіркота не перебродить і не вибухне. Спираючись на послання до ефесян 4 і колосян 3, він закликав відкинути гнів, лютість і гордість, одягнутися в образ Христа і прощати один одного так, як простив нас Господь. Перед хлібом і чашею кожен мав перевірити власне серце, щоб прийняти благословіння, а не осуд. Після причастя прозвучало новорічне слово з 1-го послання до солунян 5: будьте тверезі й пильнуйте. Увесь світ спить у духовній темряві або хитається п'яний від гріха, але діти світла чекають приходу Господа. Якщо уявити, що тобі лишився тільки тиждень, і ти знаєш, що щось треба виправити, то бути готовим означає виправити це сьогодні, а не відкладати.

Це недільне служіння після Різдва почалося зі слів Ісаї 9:6 про Дитя, що народилося для нас: Дивний Порадник, Бог сильний, Отець вічності, Князь миру. У світі, повному воєн і горя, справжній спокій можна знайти лише в Ісусі, Який прийшов задля кожного з нас. Проповідник нагадав, що Різдво - це свято радості, бо Христос народився, помер і воскрес та живе донині. Багато хто губить справжній сенс свята серед подарунків і швидкоплинних новорічних обіцянок, але Бог готує глибше благословення. Спираючись на Псалом 37:4, він показав: коли ми тішимося Господом, наші бажання змінюються і стають подібними до Його. Соломон просив не багатства, а мудрості, щоб служити Божому народові, і Бог дав йому і мудрість, і багатство понад усіх царів. Найбільший приклад - Сам Ісус: Він залишив славу неба, жив і трудився серед нас та віддав Себе зі словами не Моя воля, а Твоя нехай буде. Як у видінні Ісаї, де поли шат Господа наповнюють храм на знак усіх переможених ворогів, Христос є переможним Царем над царями, Який повернеться у славі. Заклик простий: бажати того, чого бажає Бог, і щиро давати іншим, бо більше щастя давати, ніж брати.

Богослужіння розпочалося нагадуванням зі слів Матвія, що Ісус - це Еммануїл, з нами Бог, а перша проповідь поставила гостре запитання: як віруюча людина віддаляється від Бога і як знову повернутися до Нього близько? Спираючись на псалми та Послання Якова, проповідник нагадав, що близькість із Богом - це найдорожче в житті, а життя далеко від Нього втрачає всякий сенс. Він показав три шляхи, якими навіть Божий народ відходить від Господа - відверте знехтування Його Словом і зібраннями, лицемірство, коли вустами шанують Бога, а серце далеко від Нього, та безтурботність і духовна лінь щодо великого спасіння, через яку людина стає беззахисною, мов ті, хто відставав у пустелі й гинув від руки Амалика. Дорога назад - це сокрушене й смиренне серце, подяка, призивання імені Господнього та перебування у Христі, єдиному Посереднику, який дає нам сміливий доступ до Отця. Друга проповідь закликала церкву не зупинятися. Від Єлисея, що велів цареві стріляти знову, до Саула, який не дочекався всіх семи днів, лунав заклик до витривалості - продовжуй вірити, продовжуй любити навіть ворогів, продовжуй жертвувати і нехай твій світильник горить, бо Господь вірний і неодмінно прийде. Через особисте свідчення про операцію на серці та любов Христа, що відновив Петра, церкву підбадьорили не озиратися назад, а йти вперед до Нього.

Служіння почалося зі слів 42-го псалма: як олень прагне до водних потоків, так душа лине до живого Бога. Від цієї спраги головна звістка перейшла до Послання до Римлян 13:11-14, де проповідник поставив одне запитання: чи знаємо ми час, у який живемо? Це останні дні, і настала пора прокинутися від духовного сну. На прикладі водія, що засинає за кермом, він застеріг, що духовний сон набагато страшніший за фізичний, бо закінчується не розбитою машиною, а загибеллю душі. Тому треба відкинути діла темряви, зодягнутися у зброю світла і в Самого Господа Ісуса, наче в одяг, - аж доки не почнемо думати, говорити й світити, як Він. Спасіння ближче, ніж тоді, коли ми увірували, а гріх лишається гріхом: блуд і пияцтво, але так само сварка й заздрість стоять перед Богом на одній полиці. Друга проповідь перенесла це у площину наших взаємин. За прикладом Христа (1 Петра 2) краще стерпіти кривду, ніж добиватися своєї правоти: Він не злословив у відповідь, не погрожував, а передавав Себе Тому, Хто судить праведно. Не суди завчасно, бо очі Господні бачать усе (Приповісті 15:3); історії Якова з Лаваном та Йосипа нагадують, що Бог обертає зло на добро і віддає у свій час. Тож прощаймо, як простив нас Христос.

Богослужіння розпочалося словами з Євангелія від Івана 5:24 - хто слухає слово Ісуса й вірує, має життя вічне і вже перейшов від смерті в життя - та нагадуванням, що віра приходить від слухання. Нас кличуть по-справжньому чути Боже слово, а не пропускати його повз вуха. Церква молилася про захист від урагану, що наближався. Перше слово закликало повернутися до першої любові. Спираючись на найбільшу заповідь (любити Бога всім серцем і ближнього, як самого себе), на 1 Коринтян 13 та слова Христа до ефеської церкви в Об'явленні 2, брат застеріг, що навіть діяльна й працьовита церква може втратити ту щирість, яку мала на початку. Шлях назад - згадати, звідки ми впали, покаятися й повернутися до перших діл через молитву та спілкування з Богом. Головне слово, з притчі про настійливу вдову в Луки 18, закликало не переставати молитися й не занепадати духом. Вдова раз за разом ішла до неправедного судді, бо він був її єдиною надією; так само й ми йдемо до Бога, бо більше нема до кого - лише в Нього слова життя. Віра, яку Христос шукатиме, коли повернеться, - це віра, що молиться далі навіть тоді, коли відповіді довго немає.

Служіння розпочалося із заклику цінувати спільні зібрання віруючих. На основі Послання до Євреїв 13:15-16 перший проповідник назвав саме спілкування жертвою, приємною Богові, наче запашні старозаповітні приношення. Та, як сказав Самуїл Саулові, послух кращий від жертви. Найважча й водночас найдорожча жертва - підійти до того, кого ми оминаємо, і простити давню образу, бо затаєна образа отруює того, хто її носить. Нехай сонце не заходить у нашому гніві. Брат, що завітав у гості, нагадав церкві: не завжди так буде. Вказуючи на Ізраїль та Єрусалим як на живий доказ Божої вірності, він застерігав, що прихід Христа близько. На прикладі народу, який нарікав на Мойсея у п'ятому розділі Виходу, він навчав, що Бог має право випробовувати Своїх дітей - і стражданням, і навіть достатком. Віруючі покликані жити скромно, прощати кожну кривду й відбудовувати сімейний жертовник молитвою одне за одного та за своїх дітей. Головне слово було з Першого послання до Тимофія 4. Дух каже, що в останні дні дехто відступить від віри, слухаючи зводливих духів, які приходять із лагідними, побожними на вигляд словами. Відступити надзвичайно легко, і це може статися з кожним, навіть зі служителем, тому треба триматися Слова Божого, а не людей. Справжня духовність - не земні заборони щодо одруження чи їжі (Колосян 2); вправа тілесна малокорисна, а благочестя, що зростає з пізнання Бога, корисне для теперішнього й майбутнього життя.

Служіння почалося зі слова, що заспокоює: те лихо, якого ми так боїмося, може й не прийти або прийти легше, ніж ми думаємо, а якщо й вдарить у повній силі, Господь дасть сили все перенести, бо понад наші сили Він не покладає. Перша проповідь відкрила тринадцятий розділ Матвія з притчами про Царство - про сіяча, про кукіль серед пшениці, про гірчичне зерно та про закваску. Проповідник наголосив на одному: Боже слово - це живе насіння, яке неодмінно дає плід, коли падає на добрий ґрунт, тож головне питання - це стан нашого власного серця. Метушня, тривога за справи й дзвінок телефона роблять нас утоптаною дорогою, з якої ворог викрадає посіяне. Не варто вдовольнятися тридцятьма зернами - підпережімо стегна й просімо в Бога стократного плоду, пам'ятаючи, що ми й самі сіячі і маємо просити в Господа мудрості, щоб виправляти інших лагідно, не виполюючи разом і пшениці. Гостя нагадала із сьомого розділу Матвія, що не кожен, хто каже «Господи, Господи», увійде, а лише той, хто виконує волю Отця. Брат із церкви в Кентуккі проповідував з Єремії 46:17 про фараона, який проґавив відведений йому час, і про Ісуса, що плакав над Єрусалимом, який не впізнав часу свого відвідання. Зі свідченням про зцілення та пророчими засторогами про близькі потрясіння й війну він закликав тримати олію в світильниках, берегти дітей і бути готовими до скорого приходу Господа.

Богослужіння починається хвалою і нагадуванням про те, що живий Христос зціляє і спасає кожного, хто щиро вірить, а зібрана церква - це храм Божий, збудований із живих каменів. Згадуючи дванадцятирічного Ісуса в храмі та запитання багатого юнака про вічне життя, проповідник ставить одне найважливіше питання: чи певні ми, що наші імена записані в книзі життя? Через Євангелію від Івана та Перше послання Івана він наголошує, що Бог призначив нас не на гнів, а на спасіння, і що той, хто має Сина, уже сьогодні має життя вічне. Це має наповнювати віруючих радісною впевненістю, а не страхом. Тривожна статистика - що чверть тих, хто все життя ходить до церкви, не може впевнено сказати, що спасенні - спонукає вирішити це питання нині, через покаяння і віру в кров Христа. Друга проповідь говорить про швидкоплинність життя. Через 90-й і 92-й псалми, пізнє навернення багатія Рокфелера та злети й падіння Йосипа проповідник нагадує: життя коротке і не в нашій владі. Наприкінці Бог запитає не про наші досягнення, а одне: чи омитий ти кров'ю Ісуса? Він кличе церкву повернутися до Слова і до невпинної молитви.

Це середове богослужіння зібрало церкву навколо одного заклику - звіряти своє життя зі Словом Божим і переображатися в образ Небесного Отця. Перший проповідник нагадав, що Христос прийшов у повноту часу і одного разу віддав Себе в жертву за наші гріхи, а тепер ми живемо в часі очікування Його приходу на наше спасіння. Питання звучить дуже особисто: чи я справді чекаю Його? Як Павло наставляв Тимофія, нам треба присвячувати себе Писанню, навчанню й молитві, а не заповнювати дні тим, що відвертає серце. Спираючись на 2 Коринтян 13:5, церкву закликали випробовувати саму себе й запитати, чи ми у вірі. Ізраїль Господь випробував біля гірких вод Мари, а Давид молився: "Випробуй мене, Боже, і веди мене дорогою вічності". Віруючий не повинен жити в непевності щодо вічного життя, бо вічне життя - це пізнавати Бога й ходити з Ним уже тепер, зберігаючи першу любов, яку втратила ефеська церква, і ніколи не засмучуючи Святого Духа гнівом чи гіркотою. Друге слово піднесло Христа з Колосян 1 як образ невидимого Бога, Яким усе створене і в Якому все тримається. Віра - це здійснення очікуваного, і вірою ми розуміємо, що видиме постало зі сказаного Богом слова, якого ніщо не може спинити. Та Бог діє через посвячених людей, тому кличе нас віддати тіла свої в жертву живу, не пристосовуючись до світу, а перемінюючись оновленням розуму. Бо все - від Нього, Ним і до Нього, а наша частка - смиренна віра й послух.

Це прощальне богослужіння було присвячене пам'яті брата Анатолія Глуховського - диякона, проповідника й служителя поклоніння, який допомагав засновувати церкву і несподівано відійшов до Господа 4 липня 2024 року у віці шістдесяти шести років. Рідні та служителі згадували його як щиру людину Божу, відданого чоловіка й батька шістьох дітей, що так любив Боже Слово, що пояснював його просто, зрозуміло навіть дитині, і вів спільний спів під гітару. Один за одним промовці черпали втіху з Першого послання до солунян, розділ 4: віруючі не сумують, як ті, хто не має надії, бо померлі в Христі воскреснуть, і ми разом будемо взяті назустріч Господеві, щоб навіки бути з Ним. За 84-м псалмом вони нагадували, що справжню силу дає Бог, Який навіть долину плачу обертає на джерело благословення. Заключне слово прозвучало через притчу про зерно, що росте (Марка 4): коли плід достигає, Господь посилає серпа. Життя Анатолія принесло плід, і Бог забрав його у визначений час, а не випадково. Служіння завершилося теплим закликом прийняти насіння життя сьогодні, цінувати рідних, поки вони поруч, і бути готовим щохвилини до зустрічі, яка чекає кожного з нас.

Це причасне богослужіння про те, як ми підходимо до Господнього столу. Перш ніж приймати хліб і чашу, треба випробувати себе, примиритися з тим, хто має щось проти нас, і судити власне серце, щоб вечеря стала благословенням, а не осудом. Павло застерігає: хто приймає недостойно, той винний проти тіла й крові Господньої. Проповідник поєднує дві вечері - ту, яку звершуємо на землі, і шлюб Агнця на небі. Їх не можна розділити. Як перед причастям люди беруть день посту й самовипробування, так і щодня маємо жити готовими до приходу Христа, бо Він прийде тієї години, якої не сподіваємось, а перед неготовими зачиняться двері. Приготування - це вміння відкинути зайве. Як зерно відділяють від полови, а виноград видавлюють на вино, так життєві випробування роблять нас одним хлібом, одним тілом. Ми поєднані по вертикалі з Богом і по горизонталі один з одним, і ніхто не може казати, що любить Бога, відмовляючись любити ближнього. Голгофа - це не лише наше минуле, а й наше теперішнє і майбутнє.

Перший проповідник закликав церкву налаштувати серце, щоб чути голос Божий, - як юний Самуїл, що відповів: "Говори, Господи, бо слухає раб Твій." Він нагадав: коли ми перестаємо приймати Боже слово, наш дім лишається порожнім, як це оплакував Ісус над Єрусалимом. За притчею про сіяча з Луки 8 він описав чотири види сердець: тверду дорогу, неглибокий камінь, терня, заглушене багатством, і добру землю, що береже слово й приносить плід у терпінні. Він закликав кожного перевірити, яке місце посідає Христос у його житті, бо не можна служити водночас Богові й мамоні, а справжній скарб - у тому, щоб іти за Ісусом. Потім запрошений брат узяв притчу про десятьох дів і поставив питання про мудрість, навчаючи, що початок мудрості - це страх Господній. Спираючись на Приповісті, послання Якова, на Іллю перед п'ятдесятниками, на сотника Корнилія та на Ісаїїв образ сповненого Духом Месії, він пояснив, що страх Господній - це ненавидіти те, що ненавидить Бог: гордість, зарозумілість, злу дорогу й лукаві уста. Його порада проста - коли здіймається гнів, помовч кілька секунд, як мовчав Христос, хоч міг покликати легіони ангелів, і нехай Боже слово, а не наш порив, керує нашими устами.

Вечір розпочався із заклику виконувати останню заповідь Христа (Матвія 28:19-20) - іти й навчати народи. Та перш ніж вести когось до Спасителя, ми самі маємо зустріти Його, адже справжнє свідчення народжується зі зміненого життя. На прикладі пастора, який потоваришував із продавцем авто, і насамперед на розмові Ісуса з самарянкою (Івана 4) проповідник показав, як ділитися Євангелієм без суперечок: Ісус не зачіпав того, що розділяє, запропонував жінці живу воду й знав усе її життя, аж доки вона повірила і привела до Нього ціле місто. Друга проповідь зосередилася на питанні Ісуса: "Чи знайде Син Людський віру на землі, коли прийде?" (Луки 18:8). Віруючих буде багато, будуть великі церкви, хори та проповіді, але Господь шукає живу віру: очі, що бачать, вуха, що чують, і серце, яке відгукується любов'ю. Диявол прагне посіяти сумнів і тихо вбити цю віру, тому кожному з нас треба випробовувати самого себе (2 Коринтян 13:5). Віра починається маленькою, як немовля, і зростає лише тоді, коли її живлять - Словом Божим, справжньою молитвою, що єднає нас із Його Духом, і добрими ділами з любові. Проповідник завершив свідченнями про зцілення та про нужденні родини в Україні, нагадавши, що той самий Бог, який творив чуда колись, і нині відповідає на молитву віри.

Богослужіння розпочалося притчею про сіяча з Матвія 13. За Ісусом усюди ходили натовпи, бо Він говорив із владою і відкривав правду про Отця в притчах, щоб прості люди могли її зрозуміти. Насіння - це Боже слово, а наше завдання - прийняти його відкритим серцем і принести плід. Ісус не залишив нікому виправдань: хто має вуха, нехай слухає й розуміє. Брат Денис проповідував про ходіння в Святому Дусі. Дух - це не просто дар мов, а Особа, наш Утішитель, що нагадує нам про Ісуса, свідчить про Христа, докоряє за гріх, воскресив Ісуса, роздає духовні дари й запевняє, що ми - Божі діти. Бути веденим Духом означає віддати себе волі Божій і жити нею трьома шляхами: бути чутливим, щоб почути, бути слухняним до Його так, ні чи почекай, і ставитися до Нього з благоговінням, а не ходити за тілом. Головне слово приніс брат Давид: Ісус іде, і найбільше нам потрібна жива зустріч із Ним. З Матвія 28 жінки, що шукали розп'ятого Ісуса, знайшли порожній гріб, зустріли воскреслого Господа, поклонилися біля Його ніг і були послані звістити інших. Ділячись власним свідченням про визволення, Давид закликав приходити голодними, зустріти Христа біля хреста, а потім іти й проголошувати, що Цар воскрес і повертається, адже перед Ним схилиться кожне коліно.

Проповідуючи з 12 розділу Євангелія від Луки, проповідник звертає увагу: коли навколо Ісуса зібралися тисячі людей, перші Його слова до учнів були застереженням проти закваски фарисейської - лицемірства. Замість того щоб вразити натовп, Ісус викрив небезпеку віри, яка навчає Божої волі, але не живе нею. Важливо не те, як судять про нас люди, а те, яким нас бачить Бог істини. Немає нічого схованого, що не виявилося б: усе сказане пошепки колись прозвучить відкрито. Бог зважує не лише вчинки, а й внутрішні мотиви серця. Через те що суд звершується не одразу, люди стають безтурботними в гріху і втомлюються чинити добро - та що людина посіє, те й пожне. Як дві лепти вдови чи Енох, що ходив із Богом, наше життя міряється вірністю в довіреному, а не зовнішнім виглядом. Усі ми станемо перед судом Христовим, де добро, зроблене для Божої слави, буде відкрито нагороджене, а сховане - виявлене. Вихід один - покаяння: коли ми самі себе осуджуємо і прикликаємо кров Христа, Бог прощає і більше не згадує нашого гріха. Тож ходімо перед Богом, а не перед людьми, і не втомлюймося робити добро.

В останню неділю року проповідник кличе громаду замислитися над часом - над порами, які дає Бог, і над днем, коли зупиняться всі годинники. Спираючись на Матвія 24 та образ злодія вночі з послання Петра, він застерігає не спати духовно, а пильнувати й берегти своє серце, де схована віра, любов, страх Божий і надія, від ворога, що ходить навколо, як лев. Далі звучить думка про сіяння і жнива: ми збираємо лише те, що посіяли, тож час, довірений нам Богом, треба витрачати на плід, який залишається. Як хлібороб у Якова 5, ми терпеливо й довготерпеливо чекаємо найдорожчого врожаю - приходу Господа і нашого зібрання до Нього. На основі 2 Петра 1 проповідник пояснює, що цей врожай - це справжнє пізнання Христа, Доброго Пастиря. Він закликає кожного докласти всіх зусиль, щоб до віри додати чесноту, пізнання, стриманість, терпеливість, побожність, братолюбство й любов, аби з початком нового року вільно увійти у вічне Царство.

Цього середового зібрання звучало кілька проповідників, але всіх єднала одна думка: справжнє Боже дитя видно по плодах. Починаючи зі слів "по плодах їхніх пізнаєте їх", служителі нагадали, що сусіди, однокласники й колеги впізнають дітей Господніх не за нашими словами, а за плодами покаяння, святості й любові в нас. Перша звістка була про волю Божу. Усе, що ми маємо, ми прийняли від Нього, тож хвалитися можемо лише тим, що знаємо Господа. Ісус застеріг: не кожен, хто каже "Господи, Господи", увійде в Царство, а той, хто виконує волю Отця. Оновлений розум, наповнений небесним, а не земним, навчає нас щодня догоджати Богові, як Енох, що ходив із Ним, і як той пенсіонер, котрий замість змарнованих перед телевізором років узявся підтримувати місіонерів. Друга проповідь показала, що віра конче потрібна й мусить рости: без віри догодити Богові неможливо, а віра без діл мертва. Вона зростає від слухання й читання Слова, яке відкриває нам очі на тих, хто в нужді й кому можна послужити. Завершилося зібрання Заповідями блаженства як Божою формулою справжнього щастя й нагадуванням напередодні Дня подяки, що ми - подорожні, які мають бути готові до приходу Христа.

Це свято Подяки починається з історії про десятьох прокажених (Луки 17). Тільки один, до того ж чужинець, повернувся, припав до ніг Ісуса й подякував, і питання Господа лунає й сьогодні: де ж інші дев'ять? Ми зібралися, щоб дякувати Богові за все, що Він дає - за радість і сльози, за дощ і сонце, а понад усе за Свого Сина. Спираючись на слова апостола завжди радіти, безперестанно молитися й за все дякувати, а також на хвалебні псалми Давида, проповідь нагадує, що вдячність - це не раз на рік, а щоденний спосіб життя. Вдячне серце - це насичене серце, а невдячність народжується тоді, коли ми забуваємо Божі милості або віримо ворожій брехні, що сіє заздрість і нарікання. Подяка, як і ремство, передається від людини до людини. Завершальне слово звертається до закону сіяння і жнив (Буття 8:22, Галатів 6, Осія, Матвія 13). Що людина посіє, те й пожне, а жнива вказують на кінець віку. Розкаяний розбійник на хресті (Луки 23) показує: хоч усі згрішили й заслужили суд, Христос добровільно взяв нашу відплату на Себе, щоб кожен, хто кличе Його ім'я, отримав милість і місце в раю.

Богослужіння відкривається запрошенням Ісуса: Прийдіть до мене всі струджені та обтяжені, і я вас заспокою (Матвія 11:28). Проповідник пояснює, що Господь звільняє нас від справжніх ворогів - того, що краде в нас життя, радість і спілкування з Богом. Та це визволення приходить лише тоді, коли ми перестаємо виправдовувати гріх, який потайки любимо, і приносимо його до Христа, називаючи ворогом, яким він і є. Друге слово малює, як Ізраїль дійшов до Еліму з дванадцятьма джерелами й сімдесятьма пальмами - місцем спочинку серед важкої дороги. Як у Псалмі 90, у безпеці не той, хто лише заходить, а той, хто живе під покровом Всевишнього. Сам Христос є джерелом живої води (Іван 7; Іван 4), а Єремія докоряє народові, що покинув це джерело заради розбитих водойм, які нічого не тримають. Нас кличуть знову й знову приходити та пити, прагнучи Його слова й присутності. Головне вивчення йде вірш за віршем через 1 Петра 4:7-19. Оскільки кінець усьому наблизився, нам треба бути розважними й пильними в молитві, любити одне одного, бо любов покриває безліч гріхів, бути гостинними без нарікання і служити тією силою, яку дає Бог, щоб Він у всьому прославився. Страждання за Христа - не дивина, а блаженство; суд починається від Божого дому, та віруючі стануть перед Христом не на осуд, а по нагороду, бо вже перейшли від смерті в життя.

Богослужіння почалося з прославлення і нагадування про те, що Бог справді перебуває у Своєму домі молитви, зустрічає кожного й щодня дарує нову милість. Гість, місіонер Віктор Потапчук зі служіння Carry Life, поділився свідченням про заснування церков у тринадцятьох закритих, переважно мусульманських країнах - Китаї, Індії, Непалі, Ірані, Буркіна-Фасо та інших, де віруючих ув'язнюють і навіть убивають лише за визнання Христа. Головне слово прозвучало з Матвія 25:1-13 - притчі про десятьох дів. Усі десять були подругами, усіх покликали на весілля, усі мали світильники, усі задрімали й поснули, усі прокинулися від опівнічного крику. Різниця була одна: п'ятеро взяли запас оливи, а п'ятеро ні. Коли в нерозумних вона скінчилася, ніхто не міг позичити їм бракуючого, і двері зачинилися перед ними зі словами: "Не знаю вас". Проповідник виділив три уроки: будь готовий щомиті, залишайся постійним у Слові й живому ходінні з Христом, неси особисту відповідальність. Як українці тікали від війни в тому, у чому стояли, так і Церква буде взята такою, якою є. Олива - це те, що найбільше треба владнати з Богом: гріх висповідати, людину простити, покликання, від якого відмовився, талант, який закопав. Не чекай крику, що Жених іде, а примирися з Ісусом сьогодні.

Проповідник називає воскресіння Ісуса найбільшим святом усієї християнської віри й прагне, щоб його радість ніколи не згасала в наших серцях. Він пригадує відчай п'ятниці та суботи - запечатаний гріб, римську варту, переляканих учнів, що розбіглися в горі, - найтемніший день в історії людства, коли Господь лежав мертвий у гробі. Але Бог діє. Землетрус відвалює камінь, сторожа падає як мертва, а жінки чують ангельське: "Чому шукаєте живого серед мертвих?" Воскреслий зустрічає невіруючого Хому й відновлює Петра словами "Чи любиш ти Мене?". Проповідь розкриває, що це означає особисто для кожного: воскресіння є виявом Божої сили над гріхом і смертю, доказом того, що Христос зійшов у найглибше місце й вийшов переможцем, забравши в диявола ключі смерті й пекла. Передусім же це наше виправдання - не просто прощення, а оголошення праведними, бо Христос помер і воскрес замість нас. Віруючий тримає цю квитанцію спасіння, коли приходить обвинувач. Воскреслий дає нам і живе свідчення для проповіді, і нове життя, і тверду надію першого воскресіння при Його поверненні, коли Його Церква не стане перед судом. Завершується слово прямим закликом: чи ти готовий і чи прийняв воскреслого Христа своїм особистим Спасителем?

У першу неділю березня церква збирається на Вечерю Господню - служіння, відділене для того, щоб згадати смерть Христа. Пастор вітає громаду іменем Ісуса й закликає кожного налаштувати серце на те, що означає хрест. Читаючи з 19-го розділу Євангелія від Івана, він пригадує, як воїн списом пробив бік Ісуса, і відразу витекли кров і вода. Це свідчення очевидця, дане як правдиве, щоб ми повірили. Сьогодні церква дивиться на того самого Господа, Якого пронизали дві тисячі років тому. У молитві він просить Бога відкрити духовні очі, щоб побачити, яка велика любов і милість Отця. Причастя робить віруючих учасниками страждань Христа - Його ломимого тіла й пролитої крові, - і церква звершує цю заповідь із благоговінням і вірою, доки Він не прийде знову.

Богослужіння розпочалося з благословення іменинників церковної родини та тверезого нагадування, яким крихким є людське життя: тисячі гинуть на війні та в недавньому землетрусі. Головна звістка, що виросла зі сказаного братом Миколою про самозречення й слідування за Христом, була про смирення - різницю між тим, щоб просто слухатися Бога, і тим, щоб коритися Йому охочим, відданим серцем. Спираючись на Послання до Римлян 8, проповідник пояснив, що плотський розум опирається Богові й не може Йому догодити, тож наша грішна природа має бути розпята з Христом, перш ніж ми справді змиримося. Приклади йшли від Адама і Єви, які не витримали однієї простої заповіді, до Марії, яка назвала себе слугинею Господньою, і до Ісуса в Гефсиманії, що молився: "Не Моя воля, а Твоя нехай буде". Слово закликає дружин коритися, віруючих - терпіти одне одного, а всіх - шанувати своїх наставників; натомість непокора така ж тяжка, як чаклунство, а саме гордість скинула сатану з неба. Завершальний заклик попереджав, що в ці останні дні багато хто піде за вірою, яка лише схожа на церкву, тоді як справжня церква схиляється перед Божим Словом. Бери свій хрест добровільно, бо хто впокорює себе, того Бог підносить. Далі звучали молитовні потреби, зокрема про колегу при смерті, який, побачивши порожнечу життя, прожитого для себе, тепер чує Божий заклик змінитися.

Проповідник починає зі свідчення з перших років свого навернення. До церкви прийшов владний чоловік, який упевнено називав рік другого приходу Христа, і ніхто не наважувався йому заперечити. Та Бог спонукав молодого віруючого поставити одне запитання: чи боїшся ти Бога? Відповідь - 'раніше не боявся, а тепер трохи боюся' - викрила оману. Той самий дух спокуси й противлення супроводжував Церкву в усі часи. Спираючись на слова апостола Павла, на Самуїла, Степана та притчу про міни, проповідь застерігає від духу противлення - відмови коритися Богові та Його Слову. Писання називає непокору гріхом, рівним чаклунству, а впертість - ідолопоклонством. Той самий дух підняв Корея проти Мойсея, Олександра-мідника проти Павла й юрбу проти Степана. Але Сам Христос ніколи не противився тим, хто чинив Йому зло. Суд починається з Божого дому, тож Господь спершу спитає звіту зі Своїх служителів, а вже потім судитиме світ. Згадуючи діда, який відсидів шістнадцять років у таборах за проповідь про Христа, проповідник кличе до мужності серед ворожого світу та закликає зодягнутися в смиренномудрість, коритися Божій волі й берегти родину від тихого бунту, який так любить сіяти ворог.

Служіння починається з Псалма 72:28 - добре наближатися до Бога і складати всю надію на Нього, а не на людей, гроші чи владу. Перша проповідь звучить з Євангелії від Матвія 24, де учні запитують Ісуса про ознаки Його приходу та кінця віку. Він попереджає про війни, голод, землетруси, лжехристів і лжепророків та ненависть за Його ім'я, але кличе не лякатися, а пильнувати, щоб ніхто нас не звів. Ми живемо в останні дні, близько Христового повернення, і як ми слухаємося дорожніх знаків, аби вціліти, так маємо зважати на духовні знаки Писання, щоб лишитися на дорозі до Царства. Проповідник застерігає від учителів, які перекручують Слово, аби сподобатися натовпу й зібрати «лайки», звіщаючи лише те, що приємне для слуху, як і Павло попереджав у Діях 20, що вовки постануть навіть із-поміж самих провідників. Та наше спасіння - це дар, утверджений у Христі: ніхто не вирве нас із Його руки й ніщо не відлучить нас від Божої любові. Коли приходять випробування, Лука 21:28 кличе підняти голови, бо наближається наше визволення. Гість-місіонер проповідує з Ісаї 4:1, де сім жінок хапаються за одного чоловіка, аби зняти ганьбу безплідності. Він обертає це на пряме запитання про духовний плід: плід вівці - ягня, а плід християнина - нова душа. Скільки людей ми привели до Христа? Згадавши, як колись біженцем плакав без жодного плоду й благав Бога бодай про одну душу, він нагадує, що Ісус обрав нас приносити багато плоду (Івана 15:16). Зібрання завершується покаянням, підготовкою до Вечері Господньої та молитвою за пробудження, за Україну й за країну.

Вечірнє служіння почалося із заклику шукати Господа в тривожні, неспокійні часи, як колись Давид прагнув одного - перебувати в домі Божому. Перша проповідь звернулася до ранньої церкви з Дій 2 і виокремила чотири ознаки живої спільноти: тримання науки апостолів, щире спілкування, постійну молитву та жертовну любов. Проповідник розповів, як пробудження розгорається в Азії, Африці та Латинській Америці, але застеріг, що нове покоління віруючих нерідко має серйозний брак знання Писання. Він засвідчив, що довгий час був лише продуктом своєї культури, виховання та улюблених проповідників, доки не прийняв твердого рішення самому заглиблюватися в Боже Слово. Той самий Дух, що надихнув Писання, почав змінювати його зсередини. До церкви, яка прагне Слова, будує справжнє спілкування, молиться в залежності від Бога і щедро ділиться з нужденними, Господь щодня додає спасенних. Друга проповідь продовжила роздуми про останні часи: служитель пройшов сурми з Об'явлення 8-9 та сім чаш Божого гніву з Об'явлення 16, аж до Армагеддону й переможного приходу Христа. Замість ховатися в бункерах чи тікати на далекі острови, віруючі покликані виконати наказ Ісуса з Луки 21: пильнувати, щоб серце не обтяжилося, бути тверезими й завжди молитися, щоб бути готовими до Його приходу.

Пастор розпочинає служіння із запрошення Христа і благословляє громаду благодаттю та миром, про які пише апостол Павло до ефесян, нагадуючи, що мир Ісуса не такий, як мир цього світу. Звертаючись до Другого послання до солунян (розділ 2) та Об'явлення, він провадить слухачів крізь події останніх часів: зняття семи печаток, звук семи сурм і виливання семи чаш Божого гніву (Об'явлення 6, 15-16), описуючи Велику скорботу в трьох періодах. Проповідник наголошує, що Церква буде взята до Христа ще перед тим, як проллється цей гнів, - так само як Ной урятувався від потопу, а Лот був виведений із Содому. Найбільша небезпека, попереджає він, - жити, як люди за днів Ноя, які просто не думали про Бога й вічність. Згадуючи сибірську сніжну бурю, де люди трималися за мотузку, щоб не загубитися, він закликає міцно триматися вічного життя та Ісуса серед багатьох оманливих вітрів учення. Зі слів Першого послання до солунян (розділ 5) та Послання до римлян він проголошує: Бог призначив Своїх дітей не на гнів, а на спасіння через Ісуса Христа, і єдиний вихід від суду - це покаяння, а не осуд інших. Брат-гість завершує закликом до щирого випробування себе й освячення, порівнюючи Божі випробування з вогнем, що очищає золото, і з блудним сином, який пізнає свою справжню цінність лише тоді, коли повертається до Отця.

Вечірнє служіння починається з поклоніння за 71-м псалмом, а перший проповідник нагадує, що ніхто з нас не знає, що принесе завтрашній день. Спираючись на слова Ісуса з Матвія 6 (шукайте перш Царства Божого, не турбуйтеся про завтра) і на Якова 4 (життя ваше - це пара), він згадує Ноя, Авраама й апостола Павла, які пішли за Божим покликом, не вимагаючи знати майбутнє. Кожен страждав по-своєму, та жоден не нарікав і не випитував у Бога - вони просто вірили й корилися. Гість, Геннадій із Сєвєродонецька в Україні, розповідає, як війна зруйнувала його дім і церкву й привела його до Америки. Він говорить про справжній голод за Божим словом, той, що прокидається, коли ти вже не знаєш, куди йти і ким маєш бути. Америка не є тим спочинком, якого ми прагнемо, каже він, - тільки небо. Читаючи Преображення (Матвія 17) та розповідь Луки про Мойсея та Іллю, які говорили з Ісусом про Його відхід, він пояснює: саме на горі, поряд із Богом, ми чуємо Його ясний поклик, навіть коли він лякає нас. На прикладі ріки з пророцтва Єзекіїля, що глибшає з кожною тисячею ліктів, він закликає не зупинятися на вже пройденій відстані. Бог відмірює стадію за стадією, благословляє нас і кличе ще далі, аж поки течія не понесе нас понад наші сили. Насамкінець, із Гефсиманії (Матвія 26), він показує, як Ісус віддає свою волю Отцеві, і застерігає церкву пильнувати й молитися, щоб наша воля не стала вище Божої і щоб ми йшли за Христом аж додому.

Це середове богослужіння поєднало дві проповіді одним серцем. Перший проповідник почав із Марії біля ніг Ісуса (Луки 10:42) і нагадав, що війни, лиха та час забирають усе матеріальне, але спілкування з Богом і Його Слово - це краща частка, якої ніхто й ніколи не відніме. Спираючись на Повторення Закону 31, він наголосив, що Господь кличе всіх - чоловіків, жінок, дітей і захожих - навчатися страху Божого, що є початком мудрості та джерелом життя. Цар Йосія, який роздер свої шати й упокорився, почувши Закон, показав: Господь відповідає лагідному й покаянному серцю. Головна проповідь покликала вірних залишатися вірними аж до фінішної лінії. На прикладі царя Саула (1 Самуїла 15), що почав як Божий помазанець, але був відкинутий, бо не послухався і побоявся народу більше, ніж Бога, пастир застеріг: доброго початку замало. Як Павло, що міг сказати я скінчив свій біг і віру зберіг, і на відміну від п'яти нерозумних дів, важливою є витривалість до самого кінця. В останні дні (Матвія 24) любов багатьох холоне і багато хто відпадає, тож приходять випробування, наче очисний вогонь, що виявляє, чи несемо ми скарб, чи тільки полову. Щоб устояти, треба відділитися від світу, як світильник на свічнику, і глибоко вкорінитися в Писанні. Споглядаючи на нагороду, як мати, що терпить пологи заради дитини, ми йдемо вперед назустріч Христу.

Недільна проповідь, виголошена напередодні Дня незалежності США, була присвячена одному пекучому питанню - станові людського серця перед Богом. Спираючись передусім на Приповісті 4:23, проповідник нагадав, що серце є джерелом життя і берегти його важливіше за все зовнішнє. Господь бачить серце, і коли воно сповнене образи, смутку чи гордості, воно поволі висушує кості. За Лукою 17 він навчав: коли нас кривдять, найперше слід стежити за власним серцем, а не судити інших - докоряти лагідно, з любов'ю, і прощати знову й знову. Та сама пильність очищає наше служіння й пожертви від пихи та нарікання, а ще оберігає подружжя й родини, бо зруйновані обітниці починаються не від зовнішніх обставин, а від неубереженого духу, і з повноти серця уста запалюють усе довкола. Через Луку 21, Ісаю та історію Йони пастор закликав віруючих у тривожні останні часи не піддаватися страхові, паніці чи балачкам про змови. У покаянні, тиші й довірі - наша сила; Христос є якорем душі, а віра, Слово, молитва й взаємна підтримка тримають нас готовими до зустрічі з Ним. Свідчення наприкінці підкреслило те саме: бережи чисте сумління і склади свій тягар біля ніг Ісуса, бо Він - відчинені двері, і ніхто не повинен проминути небо через дрібниці, що нас обтяжують.

Продовжуючи роздуми про Боже світло, проповідник розрізняє два його види: світло, що йде безпосередньо від джерела, як сонце, і світло відбите. Віруючі не є джерелом. Ми радше схожі на ліхтарик чи дзеркало, що носить у собі справжнє Світло й відбиває його, а цим Світлом є Христос і слово життя, яке живе в нас. Спираючись на Филип'ян 2:15-16, він закликає церкву сяяти, наче зорі, серед розбещеного світу, і наполягає, що чим темнішим стає світ, тим яскравіше має світити це світло. Але коли людина відводить погляд від Божого світла й дозволяє тихим, сірим турботам заповнити серце, вона стає теплою і перестає ревно шукати Бога. На прикладі застереження ефеській церкві з Об'явлення 2 проповідник показує, що навіть громада з великими й правильними ділами може впасти, залишивши першу любов. Це не дрібниця. Це падіння, у якому треба покаятися, бо саме перша любов живить ревність, прагнення догоджати Богові й очищатися від гріха. З Матвія 24 він застерігає, що в останні дні беззаконня помножиться, а любов багатьох охолоне, і лише любов до Божої істини здатна розпізнати лжепророків. Заклик такий: повернутися до першої заповіді, любити Бога всім серцем, щодня брати власний хрест замість того, щоб просити Бога нести нас, і так дати Христу сяяти крізь наше життя як свідчення темному світові.

У Вербну неділю церква зібралася, щоб благословити своїх найменших і присвятити малих дітей Господу. Спираючись на Псалом 127, на слова Ісуса «пустіть дітей приходити до Мене», на священиче благословення з Книги Чисел та на настанову батькам із Послання до ефесян, проповідник нагадав, що діти - це спадщина й нагорода від Господа, а не тягар. Перш ніж Божі заповіді вкоріняться в серці дитини, вони мають жити в серці самих батьків, і, як віра Тимофія, що жила спершу в Лоїді та Євнікії, щира віра передається через віруючу родину. Головна проповідь вела через 21-й розділ Матвія - вхід Господній до Єрусалима. Ісус увійшов смиренно, верхи на ослі, як передрік пророк Захарія, а натовп і навіть немовлята в храмі вигукували «Осанна Синові Давидовому». Він прийшов не як грізний полководець, а як Агнець, знаючи, що того ж тижня на Нього чекає хрест. Він очистив храм як дім молитви й мовчки зніс ненависть ворогів на дорозі до Голгофи. Далі проповідник протиставив цей тихий в'їзд другому приходу з Об'явлення 19: той самий Ісус повернеться на білому коні як Вірний і Правдивий, Цар над царями, щоб судити світ. Але нині ще триває час благодаті, і Дух кличе кожного довіритися єдиному імені, яким ми спасаємося. Служіння завершилося хвалою, коли церква вступала у Страсний тиждень, з молитвою за Україну та за служителів, що допомагають біженцям.

На цьому середовому богослужінні, лише за кілька тижнів від початку війни в Україні, церква відкрила четвертий розділ Євангелія від Івана, де самаряни самі переконалися, що Ісус справді Спаситель світу, а тоді з плачем довго молилася за рідну землю під обстрілами. Один брат поділився живим свідченням: він прилетів в Україну ховати батька, коли почалося вторгнення, і розповів, як Бог провів його родину крізь закриті дороги, підірвані мости й доброту незнайомців, що роздавали хліб, даруючи серцю спокій навіть тоді, коли поруч їхали танки. Перша проповідь спиралася на Перше послання до солунян, розділ 5: не спімо, як інші, а пильнуймо, закликаючи зодягнутися в броню віри й любові та в шолом надії. Кожна Божа дитина це воїн, який мусить знати свого ворога зі Слова, бо Слово Боже єдина наступальна зброя у Божому всеозброєнні. Від книги Буття до Голгофи проповідник показав, як диявол викрав дану людині владу і як Христос Своєю смертю та воскресінням позбавив його сили й назавжди повернув цю владу. Друга наука продовжила цикл про Святого Духа, застерігаючи, що ті самі останні дні приносять лютих вовків, лжепророків і улесливих учителів, які роздирають стадо. Віруючих закликали випробовувати кожного духа Словом, учитися в досвідчених наставників і впізнавати правдиве служіння за його плодом, любов'ю, радістю, миром, а не за красномовством.

Розмірковуючи над 15-м розділом Першого послання до коринтян, проповідник розкриває образ зерна, який наводить апостол Павло. Ми сіємо голе зернятко, а Бог дає йому нове тіло, яке Сам захоче. Від комах і гусені до риб, птахів і різного сяйва сонця, місяця та зір - усе творіння свідчить, що Бог здатний перетворити одну форму на щось значно величніше. Так буде й при воскресінні. Наше теперішнє тіло - душевне, тлінне й немічне, наче автомобіль, що потребує постійного ремонту, - старіє і вмирає. Але внутрішня, духовна людина, народжена від нетлінного насіння Божого слова, оновлюється день у день. При останній трубі, у мить ока, померлі у Христі воскреснуть нетлінними, а живі зміняться й отримають прославлене тіло, подібне до тіла воскреслого Христа, яке проходило крізь зачинені двері й не залежало від повітря, температури чи крові. Тіло й кров не можуть успадкувати Царства, тож смерть буде поглинута перемогою. Ми будемо підхоплені назустріч Господеві на хмарах і назавжди залишимося з Ним. Завершальний заклик - бути твердими й непохитними, завжди рясніти в Господньому ділі, бо праця наша не марна.

Продовжуючи розгляд 15-го розділу Першого послання до коринтян, проповідник розкриває саму серцевину Євангелія - воскресіння. Смерть увійшла у світ через одну людину, Адама, але життя й воскресіння прийшли через одного Чоловіка, Христа, первістка з-поміж померлих. Кожен у своєму порядку: спершу Христос, а потім ті, хто належить Йому, у Його прихід. Спираючись на 5-й розділ Івана та обітницю «Сиди праворуч Мене, доки не покладу ворогів під ноги Твої», він показує: з'єднані з Христом уже перейшли від смерті в життя і на суд осуду не прийдуть. Христос царює, доки не підкорить усіх ворогів, і останній ворог - смерть - буде знищений, а наприкінці Він передасть Царство Отцеві, щоб Бог був усім в усьому. Як до Йосипа в Єгипті приходили по хліб, так ніхто не приходить до Отця, як тільки через Сина. Свідчення чоловіка, звільненого після двадцяти років залежності, показує живу силу цього Євангелія, а Павлове «я щодня вмираю» та згадки про віруючих, що страждали в таборах, кличуть Церкву тримати цю надію навіть до смерті. Завершальні роздуми над 23-м псалмом малюють Бога як Пастиря, що веде нас долиною смертної тіні. Його жезл і палиця - закон і порятунок - утішають нас; випробування не є покинутістю, а тим способом, яким Він наближає нас до Себе, завершує почате спасіння й приводить навіки оселитися в Його домі.

У неділю перед Різдвом проповідник вітає громаду словами "Христос народився" і нагадує, що дві тисячі років тому Ісус прийшов у цей світ заради кожного з нас, щоб ми мали життя вічне. Спираючись на Перше послання до коринтян (15 розділ), він закликає церкву твердо стояти в тій самій Євангелії, яку вони колись прийняли, і покладати на неї надію в кожну пору життя. Через пророцтво Ісаї (7:14) він підносить ім'я Еммануїл - з нами Бог - і ставить пряме запитання: чи справді ти відчуваєш, що Бог поруч із тобою? Справжній знак Різдва, каже він, не лише історична подія, а народження Христа особисто у твоєму серці, у родині та в церкві. І Той, Хто прийшов так близько, ніколи не покидає людину: це людина відходить від Нього, а Він не відходить ніколи. З історії Марії в Євангелії від Луки він виводить дві істини: що для Бога немає нічого неможливого і що правильна відповідь - це смиренне поклоніння: "Величає душа моя Господа". Він кличе приходити до Ісуса, Хліба життя, не тільки в біді, а й у радості, і завершує словами з Першого послання Івана (2:28): перебувай у Христі вже тепер, щоб не засоромитися, коли Він прийде. Він народився, Він живий, і Він прийде знову.

Це недільне зібрання, присвячене місії та проведене в різдвяний час, почалося з радості за свідчення церкви на міському різдвяному параді, де тисячі людей узяли євангельські брошури й побачили хрест Христа. Пастори нагадали, що світ дивиться на церкву й хоче побачити в ній живого Ісуса. Брат Давид, який невдовзі вирушає на п'ятимісячну школу учнівства, проповідував про Самуїла, якого Анна цілком віддала Господу, і закликав віруючих кожного віку віддати себе як живу жертву. Гість на ім'я Ерік звіщав, що жнива дозріли вже тепер, а не через чотири місяці, і кликав церкву підняти очі, розширити серце поза межі своєї спільноти та стати трудівниками, доки Христос не повернувся. Валерій із Сакраменто завершив проповіддю про розслабленого, якого четверо друзів спустили крізь розібрану покрівлю до Ісуса. Він наголосив на цінності навіть однієї душі й нагадав, що Ісус чекає, поки ми зробимо свою частину - молитимемося, жертвуватимемо й діятимемо, - щоб привести загиблих до Нього.

Богослужіння розпочинається прославленням і молитвою, а далі звучить читання з Об'явлення 1 - Іван, засланий на острів Патмос, чує голос Того, Хто є Альфа і Омега, Перший і Останній. Проповідник нагадує і тим, хто зібрався, і всім, хто долучився онлайн, що навіть у час пандемії та ізоляції Бог промовляє до Свого народу, а двері Його церкви залишаються відчиненими. Головна звістка зосереджена на одному слові - вірність. Бути вірним означає бути відданим, стійким і надійним, тим, кому Бог може довірити будь-яку справу. Спираючись на притчу про таланти (Матвія 25) та вірного й розважливого раба (Матвія 24), проповідник застерігає від раба, який каже 'мій пан забариться' і стає недбалим. Свою вірність ми доводимо не словами 'я ходжу до церкви, читаю Біблію, жертвую', а справжнім послухом Божому слову, особливо в малому. Він нагадує, що кожен із нас - управитель і живий камінь, з якого будується духовний дім (1 Коринтян 4, 1 Петра 2). Часи й культура змінюються, але Боже слово не змінюється ніколи. Бог і досі шукає людей, які залишаться вірними Йому та Його слову, і на таких людей Він виливає Свого Духа й помазання.

Перше слово застерігає, що стратегія сатани для церкви в останні часи - насаджувати й розширювати "сірі зони", тобто розмиту смугу між яскравим Божим світлом і повною темрявою. Стоячи в темряві, людина бачить світло й навіть гадає, що перебуває в ньому, та бачити світло й жити у світлі - це зовсім різні речі. Писання говорить ясно: Бог є світло, і немає в Ньому жодної темряви, тож сіра зона - це насправді темрява з ледь помітним відблиском. У світлі утримують віруючого святість і страх Божий. Коли в церквах перестають проповідувати Божу святість і тремтіти перед Його Словом, зростає терпимість до гріха, і сіра зона ширшає. Із сірої зони лиш один крок у темряву, тоді як увійти у світло коштує справжнього покаяння й зусиль. Що більша сіра зона, то менше Божої присутності - як Валаам не зміг проклясти Ізраїль, але звабив народ до компромісу, щоб Дух відступив. Вечірнє вивчення 9-го розділу Дій простежило навернення Савла на дорозі до Дамаска, послух Ананії та зцілення Енея і воскресіння Тавіти через Петра. Бог прийняв Павла одразу, але церква довго не приймала його, доки Варнава, син потіхи, не поручився за нього. Урок: утверджуватися на Божому об'явленні, а не на людському схваленні, чекати випробувань у кожному поколінні й слухатися Бога без зволікань.

Це прощальне служіння за єпископом Миколою Олексійовичем Гущиним, який відійшов до Господа. Його діти разом з єпископами та пастирями, що прилетіли вшанувати його, перетворюють зустріч не на жалобу, а на подяку Богові за довге й нелегке життя віри: важке дитинство, вивезення на примусові роботи, вісім років радянських таборів за безстрашне свідчення про Христа і десятиліття пастирського та єпископського служіння в Росії, а згодом у Флориді. Проповідь зосереджена на християнській надії перед лицем смерті. Спираючись на Филип'ян 1, Об'явлення 14:13 та Екклезіяста 7:1, служителі наголошують: для віруючого смерть - це надбання, відійти й бути зі Христом незрівнянно краще, і навіть у смерті прославляється Христос. Вони втішають родину не сумувати, як інші, що не мають надії, бо розлука лише тимчасова, а зустріч на небі певна. Повторюючи слова з Євреїв 13:7, вони закликають кожного пам'ятати цього вірного наставника й наслідувати його віру - його лагідність, небажання говорити про когось погано, служіння миротворця серед церков і єдине прагнення пізнавати й звіщати Боже Слово. Мета служіння - щоб кожен так ходив перед Богом, аби, як і він, дістати свідчення, що догодив Господеві, перш ніж бути взятим додому.

Це молодіжне англомовне служіння-благовістя почалося зі свідчень про вчорашній вихід на вулиці Тарпон-Спрінгс, де віруючі роздавали брошури й уперше відкрито проповідували Євангеліє. Учасники розповідали, як Святий Дух змінював страх на сміливість і як насіння Слова було посіяне навіть тоді, коли більшість перехожих відкидала звістку. Низка свідчень показала силу молитви. Медсестра розповіла, як Бог зцілив тяжкохворого хлопця в Кенії після того, як вона молилася в авто дорогою до лікарні, а пастор згадав, як вони молилися над чоловіком, що знепритомнів у ресторані, замість того щоб просто чекати допомоги, і закликав робити молитву першим, а не останнім засобом. Інші ділилися зціленням від хвороб, утіхою у випробуваннях і уроками з Писання про любов Божу, явлену на хресті (Римлян 5:8), та про те, що жити для Христа і є справжнім надбанням (Филип'ян 1:21). Завершальна проповідь була про останні дні. Спираючись на Дії 2:17, Даниїла 11, 2 Тимофія 3 та притчу про настирливу вдову з Луки 18, проповідник закликав церкву бути діяльним народом благовістя - укоріненим у Слові, наполегливим у молитві та пості, готовим до випробувань ('хрещення вогнем') і до близького зливу Святого Духа. Звичне вуличне питання він звернув усередину: Ісус гряде, чи ти готовий?

У свято Подяки, свято жнив, проповідник відкриває Слово з Буття 8:22 та Об'явлення 14:14-16, показуючи все наше життя як час сівби, що завершується жнивами. Як сівба й жнива ніколи не припиняються, так настане день, коли Христос пожне всю землю при кінці віку. Кожен із нас має бути готовим, бо власні жнива можуть прийти будь-якої миті. Він ставить пронизливі запитання: чого у світі більше - добра чи зла, і яке насіння сіємо ми самі? Зло може мати тимчасовий успіх, але Христос уже переміг його на Голгофі, тож ті, хто носить Його ім'я, покликані сіяти добро всюди. Ми жнемо те, що справді посіяли, а не те, чого прагнемо (Галатів 6:7), і побожність разом із задоволенням є справжнім надбанням (1 Тимофія 6:6). Будьмо людьми, які помічають чужу потребу, будують мости замість стін і не втомлюються робити добро. Найважливіше насіння - це щире покаяння. Для кожного, хто пригнічений роками поганої сівби, хрест - це місце, де серп уже впав на кожен гріх. Прийти до Ісуса, сіяти правду й шукати Господа (Осії 10:12) означає пожати милість. Що б ми не робили словом чи ділом, роблячи це в ім'я Ісуса, воно ніколи не обернеться злом (Колосян 3:17).

Богослужіння починається з нагадування, що Царство Боже всередині нас (Луки 17) і що найбільше, чого ми чекаємо, - це пришестя Господа. Головна проповідь, спираючись на Об'явлення 11:19 та Числа 10:35, роздумує над ковчегом завіту, у якому лежали скрижалі, манна і жезл Аарона. Ізраїль носив їх не за наперед продуманим планом, а як живі свідоцтва Божої вірності на своєму шляху, і так само нині ми є храмом Духа Святого, збираючи в собі пам'ять про те, як Господь вів, зціляв, годував і беріг нас. Ці зібрані свідоцтва найбільше потрібні в час випробувань. Коли все добре, ми забуваємо, та коли приходить біда - хвороба, втрата, переслідування, навіть пандемія, що спустошує церковний дім, - матеріальне минає, але ніхто не може відняти пам'ять про те, що Бог вийшов нам назустріч. Через образ Дагона, що впав перед ковчегом (1 Самуїлова 5), і словами псалма проповідник нагадує: святе і грішне не можуть жити в одному домі, і якщо Господь не будує й не береже, марна наша власна сила. Друге слово з Луки 5 - про розслабленого, спущеного крізь стелю, і про покликання митаря Левія: Ісус побачив їхню віру, читав серця, прощав гріхи і прийшов покликати грішних, а не праведних. Завершується служіння особистими свідченнями, зокрема розповіддю пастора про хрещення Духом Святим у день народження багато років тому, і закликом до всієї церкви розповідати, що зробив Господь.

Продовжуючи цикл про церкву, проповідник звертається до другого послання апостола Петра, розділ другий. Петро називає віруючих не цеглинами, однаковим і штампованим будівельним матеріалом, а живим камінням. Кожен камінь має свою форму, свою вагу і своє місце в духовному домі, який Бог зводить на незмінній основі Ісуса Христа, наріжного й дорогоцінного каменя, відкинутого людьми, але обраного Богом. Наче новонароджені немовлята, ми покликані прагнути чистого духовного молока Слова, щоб зростати на спасіння. Проповідник згадує, як каміння для храму Соломона обтесували в каменоломні, аби на місці будови не було чути жодного інструмента, і як перлина повільно народжується навколо однієї піщинки впродовж довгих років. Це образи того, як терпляче Бог обробляє й припасовує кожного з нас. Жоден камінь не стоїть сам і не може назватися найважливішим, бо над ним завжди є інший камінь, тож нам належить жити в смиренні та злагоді. Наприкінці звучить розповідь про вмираючого брата, який будував церкви навіть у сибірських морозах, в останні дні говорив лише про працю і, ставши на коліна, молився за ще одну душу. Жива церква - це та, що трудиться задля поширення Царства Божого. Далі пастор Миколай завершував Об'явлення, розділ 22: ріка й дерево життя, кінець усякого прокляття і Дух та наречена, що кличуть Прийди, бо Христос обіцяє скоро повернутися.

Продовжуючи послідовне вивчення Об'явлення, проповідник відкриває 14-16 розділи й розкриває звістку трьох ангелів. Перший несе вічну Євангелію кожному народові, сповнюючи Христове велике доручення про те, що добра новина має пролунати по всій землі перед кінцем. Другий звіщає падіння Вавилону, а третій застерігає не вклонятися звірові й не приймати його печаті, бо такі питимуть вино Божого гніву. Серцевина проповіді - терпеливість святих. Згадуючи пророків, апостола Павла й Самого Христа, проповідник нагадує, що в Царство ми входимо через численні скорботи, та все ж "блаженні мертві, що в Господі вмирають." За Лукою 21 він підбадьорює гнаних: жодна волосина з голови не загине, і свідчить, що Дух Святий, наш Утішитель, зміцнює нас у стражданні, пригадуючи, як сам зазнав утіхи в молитві після пережитого болю. Далі він пояснює двоє жнив 14 розділу: жнива спасіння, коли Христос збере Свій народ, і жнива гніву, чавило, витоптане в суді, як в Ісаї 63 та в Об'явленні 19. Проходячи скляне море, пісню викуплених і сім чаш, вилитих на землю, він закликає церкву пильнувати, берегти віру й бути готовою, адже Боже довготерпіння нині - це час благодаті перед судом.

Продовжуючи вивчення Об'явлення під час карантину, проповідник відкриває 11, 12 і 13 розділи. Він нагадує, що блаженний кожен, хто читає і дотримується цього пророцтва, "бо час близький", і що Дух Святий відкриває ці слова приготованим серцям. У 11 розділі двоє свідків звіщають 1260 днів у силі Іллі та Мойсея, гинуть від звіра в Єрусалимі, а через три з половиною дні воскресають і возносяться на очах усього світу. Сьома сурма проголошує, що царство світу стало царством Господа. У 12 розділі постає жінка як образ Ізраїля, через який народився Христос, дракон, що прагне поглинути Дитя, і війна на небі, де Михаїл скидає сатану. У 13 розділі - звір із моря, лжепророк, образ, що говорить, і печать, без якої не можна ні купити, ні продати. Спираючись на Даниїла 7, Захарія 4 та 666 талантів золота Соломона, проповідник пояснює 666 як повноту людської влади через панування над економікою. Порятунок віруючого - не у фізичній схованці, а у двох "крилах": молитві та вірі в кров Агнця, якими святі перемагають і лишаються готовими до приходу Христа.

Це середове богослужіння проходило під час карантину, у майже порожній залі та з трансляцією для тих, хто дивився онлайн. Воно продовжило уважний розгляд книги Об'явлення, цього разу розділів з 8-го по 10-й. Коротке вступне слово за Євреїв 13:15 нагадало, що жертву хвали ми приносимо не лише устами, а й щедрими ділами, якими служимо потребам ближніх. Серцевиною проповіді стали сім сурм. Коли сьома печатка принесла піврічну тишу на небі, ангел змішав молитви святих із кадилом і кинув вогонь на землю, показуючи, що без молитов Божого народу на землі нічого не діється. Перші чотири сурми вразили третину дерев, моря, річок (зірка на ім'я Полин) та небесних світил, і суди дедалі сильнішали: від чверті за печаток до третини за сурм. П'ята випустила сарану, що п'ять місяців мучила всіх, окрім тих, хто має Божу печать, звідки й розлога наука про те, що це за печать: знак приналежності, справжності й захисту, який дає Святий Дух. Шоста сурма звільнила двохсотмільйонне військо, що вигубило третину людства, та вцілілі все одно не покаялися. У 10-му розділі сильний ангел сповістив, що часу більше не буде, а при останній сурмі звершиться тайна Божа, воскресіння й захоплення Церкви. Іванові було велено з'їсти книжку, солодку, мов мед, але гірку всередині, образ того, як ми маємо прийняти Слово вглиб себе, жити ним і бути готовими до раптового приходу Господа.

Це вечірнє англомовне служіння розпочалося зі свідчень. Молодий брат розповів, що жива дружба зі Святим Духом дає Богові змогу торкатися інших людей навіть у звичайних розмовах. Новонавернений, який напередодні прийняв водне хрещення, описав, як відчув себе очищеним від гріхів. Дівчина поділилася, що знову відчула Божу присутність після того, як згорів її дім, а водій вантажівки засвідчив, що в мить відмови гальм вигукнув ім'я Ісуса - і побачив Боже втручання. Головна проповідь була про останні часи. Проповідник нагадав, що ніхто не знає ні дня, ні години повернення Христа, так само як люди за днів Ноя не сподівалися потопу. Прийде Він завтра чи через тисячу років - наше завдання незмінне: вирішити, де ми проведемо вічність, і жити кожен день із цією метою перед очима, ідучи за Сином, як заблукалий мандрівник іде за сонцем додому. Він застеріг не сприймати Ісуса лише як постать з історії: Ісус живий, Він говорить, потішає і відповідає на молитви сьогодні. Ми - чужинці й подорожні на цій землі, тож не варто зливатися зі світом чи збирати його скарби, бо наша нагорода на небі. Наприкінці пастор закликав церкву бути несоромливими свідками, починаючи не з далеких країв, а із сусідів на власній вулиці.

Проповідь починається з Першого послання до Тимофія, де церква названа стовпом і основою істини, а таємниця благочестя - великою. Пастор нагадує, що Ісус Христос, який прийшов на землю, був Богом від самого початку і Він Сам є істиною. Подібно до дороговказів, що показують подорожньому правильний шлях, церква стоїть, щоб утверджувати Божу істину серед людей усіх народів. Віруючий не покликаний іти сам. Коли ми збираємося, Святий Дух навчає нас, відкриває Писання і будує нас одне через одного, бо людина не може бути завершеною наодинці - довершений лише Господь. Заклик - зосереджуватися не на собі, а на Бозі, шанувати одне одного й виконувати своє покликання бути свідками, як і обіцяв Ісус, що Дух дасть нам силу. Далі проповідь підносить погляд до нового неба й нової землі та до слави Нового Єрусалима з Об'явлення - його золота, перлів і світла. Попри страхи перед війнами й бідами, кінець Біблії добрий: Бог є Альфа й Омега, і ті, хто любить Його, отримають те, чого око не бачило. Завершальний заклик - готуватися, бути очищеними й готовими до зустрічі з Ісусом Христом, разом із молитвою за родину в горі та за церкву.

Богослужіння починається словом з 1 Коринтян 15:19-23. Якби ми надіялися на Христа лише в цьому житті, то були б найнещаснішими з людей, та Христос воскрес, і як в Адамі всі вмирають, так у Христі всі оживуть, кожен у своєму порядку. Проповідник додає Івана 5:28-29: усі, хто в гробах, почують голос Сина Божого й вийдуть - одні до життя, інші на суд. У Бога немає хаосу, усе має свій лад, а дух віруючого відходить до Господа в рай. Рідні й друзі згадують Марію Петрівну Стащак, народжену 1928 року в Україні, для якої найбільшою подією життя стало навернення до Христа. До останніх днів вона співала пісні навіть тоді, коли вже не впізнавала людей, а в старості про неї з любов'ю дбали доньки. Одна з них навчилася терпіння в служінні, інша свідчила, що любов до Ісуса, складена глибоко в серці, лишається й тоді, коли підводить пам'ять, бо ніщо не може розлучити нас із Божою любов'ю. Онук проповідує з Якова 4:13-14: життя - це пара, що з'являється на мить і зникає, ми не знаємо завтрашнього дня, тому живемо Божою милістю, а не в гонорі, складаючи в серце лише добре. У своєму заповіті Марія просить не вдягатися в траур і не приносити вінків, бо вона не вмерла, а перейшла в незрівнянно краще життя й отримає нетлінний вінець.

Це вивчення проходить крізь 17-19 розділи Об'явлення - останні глави перед тисячолітнім царством. Проповідник розкриває образ великої блудниці, Вавилону, що сидить на багряному звірі: світову систему розпусти, ідолопоклонства й духовної зради, яка спокушає царів і народи та впивається кров'ю святих. Він відрізняє давній історичний Вавилон у Халдеї, зруйнований мідянами та персами саме так, як провістили Ісая та Єремія, від "таємниці Вавилону" останніх часів - релігійної, політичної та економічної столиці в серці царства антихриста. Вісімнадцятий розділ звіщає раптове падіння міста за одну годину. Царі й купці, що збагатилися на його розкошах, ридають, а небо закликають радіти, бо Бог звершив над ним суд і помстився за кров Своїх служителів. Своєму народові Він застерігає: "Вийдіть із нього", щоб не стати співучасниками його гріхів і його загибелі. Дев'ятнадцятий розділ переходить від суду до поклоніння. У небі лунає "Алілуя", звіщається весілля Агнця, і Христос з'являється як Вершник на білому коні, Вірний і Правдивий, Цар над царями й Господь над панами. Проповідник нагадує церкві, що Ісус уперше прийшов як лагідний Агнець, щоб померти, а повернеться як Суддя, і закликає вірних не боятися майбутньої скорботи, а пильнувати, дякувати й кожну потребу приносити Богові в молитві.

Це служіння побудоване навколо свідчень місіонерської команди церкви, яка їздила до Мексики та Гватемали, щоб послужити дітям-біженцям і вуличним дітям. Брат Давид розповідає, як вони ремонтували школу, ділилися їжею та Євангелією і переконалися, що любов Божа робить чужих людей рідними навіть тоді, коли немає спільної мови. Він нагадує церкві, що ми по-справжньому пізнаємо себе лише тоді, коли пізнаємо Бога, і що навіть проста праця здатна змінити все майбутнє дитини. Молодий брат Веніамін ділиться тим, як роздавання чистого одягу обірваним і голодним дітям стало образом того, що Ісус зробив для нас - підняв нас із бруду цього світу і зодягнув у нове життя. Поїздка відкрила, наскільки розпещеним і безтурботним стало наше життя і як убогі люди тримаються надії та радості, які ми вже забули. Спираючись на Матвія 24, він питає, чи готові ми до раптового приходу Господа, коли стільки наших справ і стосунків залишаються незавершеними. Завершується служіння розповідями про місцеве служіння: вихід із хрестом на вулицю, де роздали понад тисячу буклетів, і щомісячне служіння в домі для літніх людей. Наскрізна думка така: ніхто не є надто молодим чи надто старим, щоб нести любов Христа простою присутністю та молитвою, а серцевина всього - побачити, який великий і милостивий наш Бог, і радіти, що Він спасає.

Богослужіння починається прославленням і теплим привітанням у любові Христовій, а далі проповідник звертається до 39 розділу Книги Буття - історії Йосипа. Він читає, що Господь був з Йосипом, тому той мав успіх, і що Бог явив йому милосердя навіть тоді, коли він був рабом у чужому домі в Єгипті. Звідси постає одне особисте запитання: чи Господь зі мною і чи маю я ту саму ласку? Бог не зважає на обличчя, пояснює проповідник, і все ж в іншому сенсі Він має Своїх - тих, хто наближається до Нього. Йосип міцно тримався Бога, а апостол Іван любив бути поруч з Ісусом, навіть прихиляв до Нього голову, щоб слухати Його слово. Бо вони горнулися до Господа, Він був з ними, і їм щастило. Заклик - стати людьми, які міцно тримаються Божого слова. Проповідь також відкриває розгляд Об'явлення і хронології останніх часів. Чи прийде Христос перед скорботою, посеред неї чи після - для пильного віруючого це нічого не змінює; важливо бути готовим, коли б Він не прийшов. Ми живемо в останній час, і наше єдине завдання - бути близько до Бога.